Выбрать главу

Ґрейсон уявив, як його викидає в небо з крісла-катапульти. Він би й посміявся з цієї думки, якби якась частинка в його свідомості не вірила, що таке справді може трапитися.

— Не хвилюйся, — відповів він автівці. — Мене вже сьогодні раз вигнали, і цього достатньо.

— Ну, гаразд. Тоді прошу повідомити місце призначення без вживання лайки, якщо ваша ласка.

На шляху додому він зупинився біля крамниці, згадавши, що в холодильнику вже два місяці не було їжі. В черзі до каси його підозріло оглядав касир, наче Ґрейсон збирався привласнити пачку жуйок. Йому навіть люди в черзі здавалися непривітними. Відчувалася аура упередження.

«І чому люди таке обирають?» — подумалося йому.

Однак люди таки обирали. У нього був кузен, який з власної волі став лихочинцем.

— Відчуваєш свободу, коли ні про кого і ні про що не турбуєшся, — розповідав Ґрейсонові кузен. Іронія в тому, що йому хірургічно імплантували в зап’ястки сталеві ланцюги — це був один з останніх трендів у модифікації тіла серед лихочинців. От тобі й свобода.

І до нього ставилися інакше не лише незнайомці.

Діставшись додому і розпакувавши кілька речей, які брав до академії, Ґрейсон сів і написав повідомлення кільком друзям, аби розповісти їм, що він повернувся додому і все пішло не так, як він сподівався. У Ґрейсона ніколи не було глибоких дружніх стосунків. Він ніколи нікому не відкривав душу і не аналізував своїх найглибших слабинок. Бо, зрештою, в нього для цього був Шторм. Тобто тепер у нього не було нікого. Його друзі були, в найкращому разі, ненадійні. Вигідні товариші.

Йому ніхто не відповів, і Ґрейсона здивувало, як просто злітає наліт показного. Зрештою він кільком з них зателефонував. У більшості ввімкнувся автовідповідач. Ті, хто таки взяв слухавку, безперечно, зробили це випадково, не усвідомлюючи, що телефонує саме він. На їхніх екранах висвітилося, що він став лихочинцем, тож вони швиденько і якомога люб’язніше урвали розмову. Хоча ніхто не опустився до того, щоб його заблокувати, він сумнівався, що вони знову захочуть хоч якось із ним спілкуватися. Принаймні поки з його профілю не приберуть велику червону літеру «Л».

Проте йому почали писати незнайомці.

«Чуваче, — написала одна дівчина, — вітаю в зграї! Давай нап’ємося та щось розтрощимо». На фото в неї була налисо поголена голова і татуювання прутня на щоці.

Ґрейсон згорнув ноутбук і жбурнув його в стіну.

— І як вам така троща? — запитав він у порожньої кімнати. В цьому ідеальному світі, можливо, й вистачало місця для всіх, але місце Ґрейсона було не в тому ж усесвіті, що й дівчини з татуюванням прутня.

Він підняв комп’ютер, який тріснув, але й досі функціонував. Ґрейсонові вже, напевне, надіслали новий за допомогою дрона — хіба, може, лихочинцям автоматично не надсилають заміну зламаній техніці.

Він знову зайшов у інтернет, видалив усі вхідні повідомлення, бо вони були від інших лихочинців, які вітали його в команді, а тоді відчайдушно написав Шторму.

«Як ти міг так зі мною вчинити?»

Йому негайно прийшла відповідь. Там було написано: «ЗАБОРОНЕНО ДОСТУП ДО СВІДОМОСТІ ШТОРМУ».

Він гадав, що цей день просто не може погіршитися ще більше. А тоді в нього на порозі з’явилися представники Цитаделі женців.

Жниці Кюрі й Анастасія не забронювали номер у готелі «Луїсвіль Ґранд Мерика». Вони просто підійшли до стійки реєстрації й отримали кімнату. Так було завжди; женці ніколи нічого не бронюють, не купують квитків і не записуються на прийом. У готелях їм зазвичай дають найкращі вільні номери, а якщо все зайнято, то кімната магічним чином з’являється в реєстрі. Жницю Кюрі найкраще не цікавило. Вона попросила найскромніший двокімнатний номер.

— Як довго ви в нас гостюватимете? — запитав клерк. Він, ще відколи вони підійшли, поводився нервово й метушливо. Зараз він постійно переводив погляд з однієї на іншу, наче якщо хоч на мить відвернеться, це може мати летальні наслідки.

— Ми залишимося, доки не вирішимо поїхати, — сказала йому жниця Кюрі, беручи ключа. Коли вони йшли геть, Сітра йому всміхнулася, щоб чоловік трохи заспокоївся.

Вони відмовилися від послуг портьє і самі понесли свої валізи. Щойно поклавши їх у номері, жниця Кюрі була готова йти.

— Незважаючи на наші особисті турботи, у нас є обов’язок. Має померти двоє людей, — сказала вона Сітрі. — Ти зі мною сьогодні збиратимеш.

Сітра захоплювалася тим, як Марі вже встигла забути про замах і повернулася у свій звичний життєвий ритм.

— Насправді, — мовила Сітра, — я маю закінчити збирання з минулого місяця.