Жниця Кюрі зітхнула.
— Твій метод додає тобі так багато роботи. Це далеко?
— Лише година потягом. Я повернуся, перш ніж стемніє.
Споглядаючи свою молодшу напарницю, жниця Кюрі погладжувала косу.
— Якщо бажаєш, я можу до тебе приєднатися, — запропонувала вона. — Я й там можу без проблем збирати.
— Все буде гаразд, Марі. Рухома ціль, правильно?
Якусь мить вона гадала, що жниця Кюрі наполягатиме на поїздці, але та зрештою не стала наполягати.
— Гаразд. Просто май голову на плечах, і якщо помітиш щось бодай приблизно підозріле, одразу мені повідом.
Сітра була певна, що єдина була зараз підозрілою, бо збрехала про те, куди збиралася.
Незважаючи на настанову жниці Кюрі, Сітра не могла просто забути про хлопця, який урятував їм життя. Вона вже провела необхідний пошук щодо нього. Ґрейсон Тимоті Толлівер. Він був на шість місяців старший за Сітру, хоча зовні здавався молодшим. У його анкеті не було нічого примітного — ані негативного, ані позитивного. Це було не дивно — він був такий, як більшість людей. Просто жив. Його існування не мало ні яскравих моментів, ні труднощів. Дотепер. За один день його пересічне скромне існування приправили спеціями й запалили.
Поглянувши на його анкету, Сітра мало не розсміялася, побачивши блимання напису «лихочинець» поруч з його невинувато-наляканим поглядом на фото. Цей малий був десь так само лихочинцем, як льодяник. Він жив у скромному міському будинку у Верхньому Нешвілі. Мав двох сестер-студенток, десятки зведенюків, з якими взагалі не спілкувався, й вічно відсутніх батьків.
А щодо його вчасної появи на дорозі, то його свідчення вже стали доступні для громадськості, тож Сітра могла їх переглянути. У неї не було причин сумніватися в його словах. Вона могла би вчинити так само, якби опинилася на його місці.
Тепер, коли він уже не навчався в академії німба, вона могла з ним зустрітися, не порушуючи жодного закону. Вона не була певна, чого сподівалася досягти, знайшовши його, але знала, що доки цього не зробить, її переслідуватиме спогад про його смерть. Можливо, вона просто мала на власні очі побачити, що він ожив. Вона так звикла бачити, як в очах людей назавжди згасає світло, що, можливо, щось у ній потребувало доказу його відродження.
Потрапивши на його вулицю, вона побачила службове авто гвардії клинка — елітного поліцейського загону, що служив Цитаделі женців, — воно стояло перед будинком. Якусь мить Сітра обдумувала можливість просто піти геть, бо якби її побачили офіцери гвардії клинка, до жниці Кюрі точно б дійшла інформація про появу жниці Анастасії. Вона хотіла уникнути догани.
Її змусили зостатися спогади про власний досвід з гвардією клинка. На противагу миротворцям, які відповідали перед Штормом, гвардійцями клинка керувала лише Цитадель женців — а це означало, що їм могло зійти з рук набагато більше. Фактично їм сходило з рук усе, на що давали дозвіл женці.
Двері були відчинені, тож Сітра зайшла всередину. Там, у вітальні, на стільці з прямою спинкою сидів Ґрейсон Толлівер, а над ним нависало двоє дужих гвардійців. Його руки скували двома з’єднаними сталевими браслетами, — такі самі начепили на Сітру, коли звинувачували у вбивстві женця Фарадея. Один з гвардійців тримав пристрій, якого Сітра ніколи раніше не бачила. Інший говорив до хлопчини.
— …і, звісно, нічого з цього не трапиться, якщо ти розповіси нам правду, — Сітра почула останні слова гвардійця, хоча й проґавила перелік неприємних погроз.
Толлівер поки що здавався неушкодженим. У нього було трохи скуйовджене волосся, і він був гнітюче покірний, але, окрім цього, наче цілий. Саме він помітив її перший, а тоді в ньому щось спалахнуло, уриваючи той його сумний апатичний стан, — наче його відродження не закінчилося, доки він теж не побачив, що вона жива.
Гвардійці простежили за його поглядом і побачили її. Вона поквапилася заговорити перша.
— Що тут відбувається? — запитала Сітра найгордовитішим голосом жниці Анастасії.
Гвардійці якусь мить видавалися наляканими, але швидко почали підлещуватися.
— Ваша честе! Ми не знали, що ви тут будете. Ми просто допитували підозрюваного.
— Він не підозрюваний.
— Так, ваша честе. Пробачте, ваша честе.
Вона підійшла на крок до хлопця.
— Вони тебе чіпали?
— Ще ні, — сказав він, а тоді кивнув на пристрій у руці вищого гвардійця, — але вони скористалися цим, щоб вимкнути мої больові наніти.
Сітра й не знала про існування такого пристрою. Вона простягнула руку до гвардійця, який тримав ту річ.
— Дайте це мені, — а коли той завагався, вона заговорила голосніше. — Я — жниця, і ви мені служите. Віддайте, або я на вас поскаржуся.