Ґрейсон був певен, що всі вони відчули, як його, немов еклектичний розряд, прошило полегшення. Невже Костянтин каже правду? Ґрейсон був не в тому стані, щоб зрозуміти. Він ніколи не розумів женців. Вони проживають свої життя високо нагорі, це вони змащують шестерні цього світу. Він ніколи не чув про женця, який навмисне завдавав би страждань поза тими, що приходять під час збирання, — але те, що він про таке не чув, не означає, що такого не могло трапитися.
— Анастасіє, я — високоповажний жнець і дотримуюсь однакових з вашими ідеалів, — провадив жнець Костянтин. — А щодо хлопчини, йому взагалі не загрожувала небезпека. Хоча тепер я відчуваю спокусу зібрати його вам на зло.
Він якусь мить почекав. У Ґрейсона трохи збилося серцебиття. Праведно розчервоніле обличчя жниці Анастасії на кілька тонів зблідло.
— Але я цього не зроблю, — сказав жнець Костянтин, — бо я не злостива людина.
— А яка ви тоді людина, женче Костянтине? — запитала Анастасія.
Він жбурнув їй ключі від кайданків.
— Така, яка нескоро забуде про сьогоднішні події.
На цьому він пішов, тріпочучи своєю мантією, а гвардійці приєдналися до нього.
Коли вони зникли, жниця Анастасія одразу ж зняла з нього кайданки.
— Вони тебе мучили?
— Ні, — визнав Ґрейсон. — Як він і казав, лише погрожували.
Але тепер, коли все скінчилося, він усвідомив, що він не у кращому положенні, ніж коли прийшли вони. На зміну полегшенню швидко прийшла та сама злість, що не полишала його, відколи його викинули з академії німба, як то кажуть, на узбіччя.
— А чому ви взагалі прийшли? — запитав її він.
— Ну, напевне, просто хотіла подякувати за твій учинок. Знаю, що він багато тобі коштував.
— Так, — зізнався Ґрейсон. — Коштував.
— Тож… враховуючи це, я пропоную тобі річний імунітет від збирання. Це найменше, що я можу зробити.
Жниця простягнула йому персня. Він ніколи раніше не мав імунітету від збирання. До цього пекельного тижня він ніколи раніше не бував так близько до женця, вже не кажучи про перстень женця. Той сяяв навіть у розсіяному освітленні його кімнати, але осердя було дивовижно темне. Хоча Ґрейсонові кортіло й далі на нього витріщатися, він збагнув, що не має бажання приймати імунітет з того персня.
— Я цього не хочу, — сказав він жниці.
Її це здивувало.
— Не будь дурнем; усі хочуть отримати імунітет.
— Я не всі.
— Тоді просто замовкни і поцілуй перстень!
Її роздратування лише його піддрочувало. То цього вартувала його жертва? Тимчасового уникнення смерті? Його жадане майбутнє життя вже не майоріло на обрії, тож який сенс гарантувати його подовження?
— Можливо, я хочу, щоб мене зібрали, — сказав їй він. — Ну, все, заради чого я хотів жити, в мене забрали, то навіщо взагалі жити?
Жниця Анастасія опустила руку з перснем. І посерйознішала. Аж занадто.
— Гаразд, — сказала вона. — Тоді я тебе зберу.
Цього Ґрейсон не очікував. Вона може таке зробити. Вона може навіть зробити це перш, ніж він зможе її зупинити. І хай як би він не хотів цілувати її персня, але й бути зібраним теж не хотів.
Це б означало, що метою всього його існування було кинутися під авто. Ґрейсон хотів пожити ще трохи, щоб поставити собі кращу мету. Навіть якщо гадки не має, в чому полягатиме ця мета.
Тоді жниця Анастасія розсміялася. Отак узяла й почала з нього сміятися.
— Бачив би ти своє обличчя!
А тепер уже у Ґрейсона почервоніли щоки — і не від злості, а від сорому. Можливо, він ще не закінчив себе жаліти, але перед нею він цього не робитиме.
— Радий, що вам сподобалося. Ну от, ви мені подякували, а я це прийняв. Тепер можете йти.
Але вона цього не зробила. Ґрейсон цього й не чекав.
— То ти казав правду? — запитала вона.
Йому здавалося, якщо бодай ще одна людина його про це запитає, він сам вибухне і залишить по собі вирву. Тож він сказав їй те, що, на його думку, вона хотіла почути.
— Не знаю, хто заклав вибухівку. Я в цьому участі не брав.
— Ти не відповів на моє питання.
Вона чекала. Терпляче. Не погрожувала, не заохочувала. Ґрейсон не уявляв, чи може їй довіряти, але усвідомив, що його це більше не хвилювало. Він більше не хотів лицемірити й говорити напівправду.
— Ні, — відповів їй він. — Я збрехав.
Це зізнання викликало відчуття свободи.
— Чому? — запитала жниця. Вона здавалася не розгніваною, а лише зацікавленою.
— Так краще для всіх.
— Для всіх, окрім тебе.
Він знизав плечима.
— Моя доля ніяк би не змінилася, хай що я б їм сказав.