Жнець П’єр-Огюст Ренуар не був митцем, хоча й мав неабияку колекцію намальованих його історичним заступником шедеврів. Ну що він міг сказати? Йому подобалися красиві картини.
Звісно, коли мідмериканський жнець обрав для себе ім’я французького митця, це розлютило женців Франко-Іберійського регіону. Вони вважали, що лише їм належать усі французькі митці ери смертності. Ну, лише тому, що Монреаль став частиною Мідмерики, це не означало, що там було втрачено французький спадок. Хтось із пращурів женця Ренуара, певне, мав бути з Франції.
Усі женці з того боку Атлантичного океану могли скільки завгодно скаженіти, на нього це ніяк не впливало. А впливали на нього народи в межах вічної мерзлоти, які проживали на північних територіях Мерик. І поки решта людства значною мірою об’єдналася на генетичному рівні, народи вічної мерзлоти занадто сильно оберігали свою культуру, щоб долучитися до решти світу. Це, звісно, не злочин — люди можуть робити все, що заманеться, — але жнець Ренуар вважав це незручністю й хибою в порядку речей.
А Ренуар знався на порядку.
Він в алфавітному порядку організовував свої спеції; з математичною точністю розставляв у буфері горнята для чаю; щоп’ятниці зранку підстригав волосся до визначеної довжини. Народи вічної мерзлоти всьому цьому суперечили. У них були аж занадто виражені расові відмінності, а він не міг таке терпіти.
Отож він збирав їх максимально багато.
Хоча, звісно, якщо в Цитаделі женців довідаються про його етнічні упередження, в нього будуть неабиякі неприємності. На щастя, народи вічної мерзлоти не вважалися окремою расою. Їхній генетичний коефіцієнт просто показував високий відсоток «іншого». «Інше» було такою широкою категорією, що ефективно приховувало Ренуарову діяльність. Щоправда, не від Шторму, але від Цитаделі женців — а це головне. І доки ніхто в Цитаделі женців не має причини глибше копатися в його збираннях, то ніхто й не дізнається! Ренуар сподівався отак проріджувати населення народів вічної мерзлоти, доки їхнє існування більше його не ображатиме.
І сьогодні вночі він був на шляху до подвійного збирання. Місцевої жінки та її сина. Того вечора в нього був гарний настрій — але, щойно вийшовши з хати, Ренуар неочікувано наткнувся на фігуру в чорному.
Того вечора жінку з сином не зібрали… Однак женцеві Ренуару так не пощастило. Його знайшли в охопленому полум’ям публікарі, що, немов вогняна куля, носився районом, доки не розплавилися шини й авто не зупинилося. Заки туди дісталися вогнеборці, вони вже нічим не могли зарадити. Це була не найприємніша картина.
Рован прокинувся, коли до його горла притиснули ножа. В кімнаті було темно. Він не міг роздивитися, хто тримав ножа, але впізнав дотик леза. Це був ніж-кіготь «керамбіт» — і його вигнуте лезо ідеально пасувало до такого застосування. Рован завжди підозрював, що недовго пробуде женцем Люцифером. Він до цього готовий. Був готовий ще з першого дня.
— Кажи правду, або я розпанахаю тобі горло від вуха до вуха, — заговорив нападник. Рован одразу впізнав той голос. Не його він чекав.
— Спершу поставте своє питання, — мовив Рован. — А тоді я скажу, чи відповім, чи дам розпанахати мені горло.
— Це ти прикінчив женця Ренуара?
Рован не вагався.
— Так, женче Фарадей. Це я.
З його шиї прибрали лезо. З протилежного кутка кімнати долинув різкий звук: це застрягло в стіні рвучко кинуте лезо.
— Дідько, Роване!
Рован потягнувся, щоб увімкнути світло. Жнець Фарадей уже сидів на єдиному стільці у скромно обставленій Ровановій кімнаті.
«Фарадей мав би оцінити таку кімнату», — подумав Рован. Жодного додаткового комфорту, окрім зручного ліжка, щоб охороняти неспокійний сон женця.
— Як ви мене знайшли? — запитав Рован. Після зустрічі з Тайґером він поїхав з Пітсбурга до Монреаля, бо якщо його зміг знайти Тайґер, то це зміг зробити будь-хто. Однак його знайшли, навіть попри переїзд. На щастя, це був жнець Фарадей, а не інший жнець, який міг би без вагань перерізати йому горло.
— Ти забуваєш, що я маю навички в пошуках «другорядного мозку». Можу знайти будь-що і будь-кого.
В погляді Фарадея читалася тліюча злість і гірке розчарування. Рован відчував потребу відвернутися, але втримався. Він відмовлявся відчувати сором за свої вчинки.
— Роване, хіба перед своїм від’їздом ти не обіцяв залягти на дно та триматися подалі від справ женців?
— Обіцяв, — відверто відповів Рован.