Їй було знайоме його обличчя, але вона не могла зрозуміти звідки. У неї на мить щось спалахнуло в пам’яті. Бездоганна біла мантія. Ні-ні, не біла… кольору слонової кістки. Вона не знала всіх женців, тим більше мериканських, але знала тих, хто мав якийсь рівень міжнародного визнання. Згодом вона його пригадає.
— Вітаю у Великій александрійській бібліотеці, — провадила вона. — Чим можу вам допомогти?
Вона спеціально не назвала його «ваша честь», як зазвичай називали женців, бо він, безсумнівно, прийшов інкогніто.
— Я шукаю ранні щоденники, — повідомив їй він.
— Якого женця?
— Усіх.
— Ранні щоденники всіх женців?
Він зітхнув, трохи роздратувавшись, що його не зрозуміли. Так, він точно був женцем. Лише жнець міг водночас бути сердитим і терплячим.
— Усі ранні щоденники всіх перших женців, — пояснив він. — Прометея, Сафо, Леннона…
— Я знайома з іменами перших женців, — озвалася Муніра. Її роздратувала його поблажливість. Зазвичай Муніра не була такою сварливою, але їй перервали читання дечого особливо цікавого. Крім того, через денне навчання в неї залишалося мало часу на сон, тож вона втомилася. Вимушено посміхнулася і вирішила спробувати бути привітнішою з цим таємничим чоловіком — бо якщо він таки жнець, то може захотіти зібрати її за надмірну дратівливість.
— Усі ранні щоденники — в залі засновників, — розповіла вона йому. — Я маю її для вас відімкнути. Прошу, ходіть за мною. Вона поставила на своєму робочому місці табличку «Повернуся за п’ять хвилин» і повела чоловіка углиб бібліотеки. Її кроки відлунням розливалися у гранітному вестибулі. В нічній тиші все звучало гучніше. Кажан, який тріпотів крилами під стелею, міг нагадувати дракона в польоті… однак чоловік ішов цілковито беззвучно. Це лякало. Як і бібліотечне освітлення, яке від їхнього руху загорялося попереду і згасало позаду, постійно блимаючи, наче смолоскип. Це був хитрий задум, завдяки якому тіні немов навмисно тривожно рухалися вперед і назад.
— Ви же знаєте, що популярні щоденники засновників доступні на публічному сервері Цитаделі женців? — запитала Муніра в чоловіка. — Там сотні обраних щоденників.
— Я бажаю побачити не обрані щоденники. Мене цікавлять ті, які не «обрали».
Вона ще раз його оглянула і нарешті пригадала, хто це, — здогад осяяв її з такою силою, що вона аж спіткнулася. Це була лише дрібна заминка, і Муніра швидко вирівнялася, але чоловік помітив. Зрештою, він жнець, а вони все помічають.
— Щось не так? — запитав він.
— Та ні. Це мерехтіння освітлення. Через нього важко помічати нерівні шви між камінням на підлозі.
І це була правда, хоча зашпорталася вона не тому. Але якщо вона говоритиме принаймні часткову правду, можливо, він не помітить брехню.
За час перебування в бібліотеці в Муніри з’явилося прізвисько. Інші клерки тихцем називали її «трунаркою». Частково через її похмуру вдачу, але також тому, що одним з її обов’язків було приводити до ладу щоденники женців, які самозібралися або назавжди померли через чиюсь підлість — у мериканських регіонах таке траплялося дедалі частіше.
Рік тому вона каталогізувала повну колекцію цього женця від дня його посвячення й до дня смерті. Його щоденники більше не зберігалися в колекціях живих женців. Тепер вони лежали в північному крилі зі щоденниками інших мідмериканських женців, які більше не топтали землю. Проте він був тут — поруч з нею йшов жнець Майкл Фарадей.
Вона прочитала не один його щоденник. Його думки й міркування завжди впливали на неї більше, ніж думки решти женців. Він був чоловіком, який глибоко переживав усе в житті. Муніру засмутили новини про його торішнє самозбирання — але не здивували. Важко було нести на собі ярмо такого обтяжливого сумління, як у нього.
Хоча Муніра зустрічала багатьох женців, її ніхто так раніше не вражав. Однак вона не могла цього демонструвати. Вона не могла показати, що знає, хто він насправді. Не раніше, ніж матиме час це обдумати й вирішити, як він міг тут опинитися і чому.
— Тебе звати Муніра, — він радше констатував факт, ніж запитав. Спершу вона вирішила, що він, напевне, прочитав її ім’я з таблички на інформаційній стійці, але щось підказало, що воно було йому відоме задовго до того, як він сьогодні до неї підійшов. — Твоє ім’я означає «ясна».
— Мені відоме значення власного імені, — сказала Муніра.
— То все збігається? — запитав він. — Ясно світиш поміж блідих зірок?
— Я лише скромна служителька цієї бібліотеки.
З довгого центрального коридору вони вийшли у внутрішній сад. З іншого боку були ковані ворота зали засновників. Місячне світло фарбувало підстрижені дерева і скульптури у насичені відтінки рожево-бузкового кольору, а тіні нагадували темні ями, які Муніра ненавиділа проходити.