— Муніро, розкажи мені про себе, — сказав чоловік тим тихим тоном, яким женці перетворюють ввічливі прохання на накази, аж ти не можеш їм відмовити.
Цієї миті вона усвідомила, що не лише його впізнала, але й що йому це відомо. Чи створює це для неї небезпеку бути зібраною? Чи забере він її життя, щоб захистити власну особу? Якщо вірити написаному в його щоденнику, він не схожий на женця, який на таке здатен, але женці незбагненні. Їй раптом стало холодно, навіть попри те, що ізраївійські ночі були задушливі й теплі.
— Я переконана, що вам про мене вже все відомо, женче Фарадей.
От. Вона це сказала. Тепер усі недомовки зникли.
Він посміхнувся.
— Мені прикро, що я не відрекомендувався значно раніше, — мовив він, — але моя присутність тут… скажімо… нестандартна.
— Тож я зараз у присутності привида? — поцікавилася вона. — То ви зникнете у стіні лише для того, щоб повертатися щоночі з однаковим проханням і не давати мені спокою?
— Можливо. Побачимо.
Вони підійшли до зали засновників, вона відімкнула ворота і зайшла у велике приміщення, яке завжди нагадувало Мунірі склеп — до того ж настільки, що туристи часто питали, чи не ховали тут перших женців. Ні, але Муніра все одно часто відчувала їхню присутність.
На важких вапнякових полицях лежали сотні томів, кожну книжку помістили в контейнер з оргскла з кліматичним контролем — так трепетно ставилися лише до найстаріших томів у бібліотеці. Жнець Фарадей почав їх оглядати. Муніра думала, що він попросить залишитися на самоті та скаже їй піти, але він натомість мовив:
— Якщо твоя ласка, затримайся тут. Це місце занадто велике й аскетичне, аби спокійно залишатися тут самотою.
Тож Муніра зачинила ворота, спершу визирнувши назовні, переконуючись, що його тут ніхто не бачив, а тоді допомогла відчинити мудрований пластиковий контейнер з томом, що його жнець забрав з полиці, й сіла навпроти за кам’яним столом у центрі зали. Чоловік не відповів на очевидне питання, що висіло в повітрі між ними, тож вона не могла його не поставити:
— Як ви сюди потрапили, ваша честе?
— Літаком і поромом, — хитро посміхнувся він. — Муніро, розкажи, чому ти вирішила працювати на Цитадель женців, проваливши своє навчання там?
Вона наїжачилася. Це він так карав її за питання, на яке не хотів відповідати?
— Я його не провалювала. Наприкінці мого навчання чекала лише одна ізраївійська посада женця, і на неї було п’ять кандидатів. Тож одного обрали, а чотирьох інших — ні. Коли тебе не обрали, це не те ж саме, що провал.
— Пробач, я не хотів образити чи здатися нешанобливим. Просто мене заінтригувало те, що ти не відвернулася від Цитаделі женців, переживши таке розчарування.
— Заінтригувало, але не здивувало?
Жнець Фарадей посміхнувся.
— Мене мало що дивує.
Муніра знизала плечима, наче її неуспішне навчання три роки тому нічого не означало.
— Я і тоді цінувала, і зараз ціную Цитадель женців.
— Розумію, — сказав він, обережно перегортаючи сторінку старого щоденника. — І наскільки ти віддана системі, яка тебе відкинула?
Муніра зціпила зуби, не певна, якої він чекає відповіді, і ще якусь мить обдумувала, якою буде її справжня відповідь.
— У мене є робота. Я її виконую. І я цим пишаюся.
— Як і має бути, — жнець глянув на неї. В неї. Крізь неї. — А чи можу я поділитися своєю оцінкою Муніри Атруші?
— А в мене є вибір?
— У вас завжди є вибір, — мовив він, і це було напівправдою у повному сенсі цього слова.
— Гаразд. Діліться своєю оцінкою мене.
Він ніжно згорнув старий щоденник і звернув на неї всю свою увагу.
— Ти ненавидиш Цитадель женців і водночас обожнюєш. І тому я хочу, щоб ти стала для них незамінною. Сподіваюся, що ти з часом станеш найкращим фахівцем на світі зі щоденників у цій бібліотеці. Це дасть тобі владу над усією історією женців. Ця влада буде твоєю мовчазною перемогою, бо ти знатимеш, що потрібна Цитаделі женців більше, ніж вона потрібна тобі.
Муніра раптом відчула незначну втрату рівноваги, наче пустельні піски, що поглинули міста фараонів, почали рухатися в неї під ногами, готуючись і її теж проковтнути. Як він зміг так глибоко в неї зазирнути? Як зміг описати словами почуття, котрих вона сама собі ніколи не висловлювала? Він так добре її розумів, що водночас звільняв і заманював у тенета.