— Бачу, що маю рацію, — просто сказав він. І знову посміхнувся — водночас тепло і пустотливо.
— Чого ви хочете, женче Фарадей?
І він їй нарешті розповів.
— Я хочу приходити сюди щоночі, аж доки не знайду в цих старих щоденниках того, що шукаю. І хочу, щоб ти нікому про мене не розповідала й попереджала мене, якщо хтось сюди йтиме, поки я проводитиму своє дослідження. Хочу, щоб ти пообіцяла, що Цитадель женців не повідомлять про те, що я й досі живий. Муніро, ти можеш це для мене зробити?
— А ви розповісте, що шукаєте?
— Я не можу цього зробити. Якщо зроблю це, тебе можуть змусити відкрити цю інформацію. А я не хочу ставити тебе в таке становище.
— Однак ви ставите мене в незавидне становище, змушуючи зберігати вашу присутність у таємниці.
— В цьому немає нічого незавидного, — мовив він. — Насправді я підозрюю, що для тебе велика честь отримати доручення зберігати мою таємницю.
Він знову мав рацію.
— Мені не подобається, що ви вдаєте, наче знаєте мене краще за мене.
— Але так і є, — просто сказав він. — Знаю, бо знати людей входить в обов’язки женців.
— Не всіх женців, — зауважила вона. — Є ті, хто стріляє, ріже і труїть без дотримання поваги, яку ви демонстрували до своїх зібраних. Вони лише забирають життя, ніколи не турбуючись про самих людей.
У стриманій поведінці Фарадея раптом спалахнула іскра злості — але не до Муніри.
— Так, женці нового ладу демонструють крикливу неповагу до святості їхньої місії. Я тут частково і через це.
Він більше нічого не казав. Просто чекав на її відповідь. Мовчанка розтягнулася, але це була не ніякова тиша. Натомість це була важлива тиша. Доленосна, тож для її заповнення потрібен був час.
Муніра розуміла, що посаду нічного клерка займає ще четверо людей: це були інші студенти, які працювали неповну зміну… а це означає, що цього разу з п’ятьох обрали саме її.
— Я збережу вашу таємницю, — сказала Муніра. А тоді залишила женця Фарадея проводити своє дослідження, почуваючись так, наче в її житті нарешті з’явилася гідна мета.
16
Усе гаразд, доки не стане негаразд
Часто не розумію, чому деякі люди проти мого всеосяжного нагляду за їхніми діями. Я не вдираюся в їхній особистий простір. Лихочинці можуть заявляти протилежне, але я присутній лише там, де функціоную, де потрібен і куди запрошений. Так, у мене є камери в усіх приватних оселях, окрім одного привілейованого регіону, — але ті камери можна вимкнути за одним словом. Звісно, можливість служити індивіду утруднюється для мене, коли моя поінформованість про його поведінку та спілкування є неповною. Враховуючи цей факт, переважна більшість людей не турбується про те, щоб позбавити мене зору. В будь-який час 93 відсотки населення дозволяють мені ставати свідком їхнього особистого життя, бо знають, що це таке ж втручання, як від руху сенсора на світильнику.
4,7 відсотка людей, які вдаються до «активності за зачиненими дверима», як я почав її називати, переважно займається якимось видом сексуальної діяльності. Я вважаю абсурдним, що багато хто не бажає, аби я спостерігав за їхньою активністю за зачиненими дверима, оскільки моя присутність завжди допомагає покращити будь-яку ситуацію.
Всеосяжний нагляд не є чимось новим: він був базовим принципом релігійних переконань ще з перших днів існування цивілізації. Упродовж історичного розвитку в більшості релігій вірили у Всевишнього, який може бачити не лише людські дії, а й зазирати в їхні душі. Такі наглядові здібності породжували в людей неабияку любов і поклоніння.
Але хіба ж я не значно добріший, ніж різні версії Бога? Я ніколи не викликав повені й не знищував цілих міст, караючи людей за провини. Я ніколи не надсилав армії на завоювання від мого імені. Насправді я взагалі ніколи не вбивав і не завдавав шкоди жодній людині.
Отож хоча я не потребую відданості, хіба я на неї не заслуговую?
Камери безшумно крутилися, відстежуючи пересування женця в червоній мантії, який заходив у кав’ярню в товаристві двох дебелих офіцерів гвардії клинка. Спрямовані мікрофони вловлювали кожен звук: від ледь чутного почісування бороди до відкашлювання. Вони диференціювали какофонію голосів, щоб виділити єдину розмову, котра почалася, відколи жнець у червоній мантії сів за столик.
Шторм дивився. Шторм слухав. Шторм зважував. Він знав, що приділяти таку увагу одній розмові було неефективним використанням його ресурсів, коли потрібно керувати цілим світом, але Шторм вирішив, що ця розмова важливіша за будь-яку з мільярдів інших, які він зараз теж моніторив. Здебільшого через цих конкретних співрозмовників.