— Мені не потрібна відпустка, — наполягала Сітра.
— Тоді вважай це навчальною поїздкою! — мовила жниця Кюрі. — Кожен жнець має дослідити острів Терплячого Серця. Це дозволить зрозуміти й пізнати те, ким ми є і чому виконуємо своє покликання. Можеш навіть познайомитися зі всесвітнім верховним клинком Кало!
— І побачити серце, на честь якого названий острів, — мовив Костянтин, наче це схилить Анастасію. — А ще Сховище реліквій і майбуть: туди мало хто має доступ, але так трапилося, що я товаришую з великим згубником Гемінґвеєм зі Світової ради женців. Закладаюся, він може організувати індивідуальну екскурсію.
— Я сама ніколи не була всередині сховища, — сказала жниця Кюрі. — Але чула, що воно вражає.
Жниця Анастасія підняла догори руки.
— Зупиніться! Хай яка спокуслива подорож до Ендури, ви забуваєте, що тут у мене є обов’язки, від яких я не можу просто так відмовитися. Залишається майже тридцять людей, яких я обрала для збирання. Їм вкололи отруйне зерно, що вб’є їх через місяць. Я не так хочу їх зібрати!
І тут жнець Костянтин сказав:
— Вам більше не варто про це турбуватися. Їх уже зібрали.
Шторму, звісно, було про це відомо, але Сітра була ошелешена. Вона почула слова Костянтина, але усвідомила все лише за якусь мить. Її нервова система засвідчила це навіть раніше за свідомість. Сітра відчула, як у вухах стає гаряче, як стискається горло.
— Що ви сказали?
— Я сказав, що їх уже зібрали. Кількох інших женців надіслали для завершення ваших збирань, включно з паном, якого ви обрали вчора. Запевняю, що все гаразд. Усім їхнім рідним дарували імунітет. Не залишилося незакінчених справ, що можуть створити для вас небезпеку.
Сітра почала запинатися і кричати, що було їй зовсім не притаманно. Вона пишалася своєю манерою говорити чітко й рішуче, але ця приголомшлива новина вивела її з рівноваги. Сітра обернулася до жниці Кюрі.
— Ви про це знали?
— Ні, — сказала Марі, — але це логічно, Анастасіє. Коли ти заспокоїшся і обдумаєш це, то усвідомиш, що так мало трапитися.
Але Сітрі було дуже далеко до спокою. Вона думала про різних людей, яких обрала для збирання. Вона обіцяла їм час на закінчення своїх справ; вона обіцяла, що вони зможуть самі обрати, як і де це трапиться. Слово женця на вагу золота. Це — частина коду честі, якого заприсяглася дотримуватися Сітра. Тепер усі ті обіцянки розсипалися на порох.
— Як ви могли так учинити? Що дає вам на це право?
Зараз уже жнець Костянтин заговорив голосніше. Він не кричав, але в його голосі з’явився такий резонанс, що він переважив Сітрине обурення.
— Ви занадто цінна для Цитаделі женців, щоб ми отак ризикували вас утратити!
Якщо її ошелешило перше зізнання, то друге просто нокаутувало.
— Що?
Жнець Костянтин склав перед собою руки і посміхнувся, безперечно, насолоджуючись цим моментом.
— О так, моя люба жнице Анастасіє, ви надзвичайно цінна. Хочете знати чому? — він нахилився ближче і почав мало не шепотіти. — Бо ви підливаєте олії у вогонь!
— Що це має означати?
— Ви вже, напевне, знаєте, як вплинули на Цитадель женців після свого посвячення. Ви дратуєте стару гвардію і лякаєте новий лад. Ви змушуєте женців, яких поглинула власна зарозумілість, бути уважнішими, — він відкинувся у кріслі. — Мене ніщо так не тішить, як дивитися на процес відбирання у женців самовпевненості. Ви даруєте мені надію на майбутнє.
Сітра не могла сказати, він це щиро чи саркастично. Дивна річ, але її більше турбувала думка про те, що він справді міг говорити щиро. Жниця Кюрі казала їй, що жнець Костянтин не ворог, але ой як Сітра хотіла, щоб усе було навпаки! Кортіло визвіритися на нього за те, як самовдоволено він контролює ситуацію, але Сітра знала, що це марно. Якщо вона хоче зберегти хоч якусь гідність, то має відновити стриману поведінку «мудрої» жниці Анастасії. Коли вдалося змусити свої думки заспокоїтися, у неї виникла одна ідея.
— Тож ви зібрали всіх людей, яких я обрала за останній місяць?
— Так, я ж казав, — жнець Костянтин трохи роздратувався, коли його знову почали перепитувати про те саме.
— Я знаю, що ви казали… але якось важко повірити, що вам вдалося їх усіх зібрати. Закладаюся, що принаймні одного чи двох ви ще не знайшли. Ви б зізналися, якби це була правда?
Костянтин трохи підозріливо на неї подивився.
— До чого ви ведете?
— Можливість…
Якусь мить він мовчав. Жниця Кюрі переводила погляд із Сітри на нього й назад. Костянтин нарешті заговорив.
— Нам ще не вдалося знайти трьох. Ми плануємо зібрати їх, тільки-но знайдемо.