Ґрейсон підійшов до викидайла біля дверей, у якого на бейджику було написало «МАНЖ».
— Вхід лише для лихочинців, — суворо кинув викидайло.
— Я що — не схожий тобі на лихочинця?
Той знизав плечима.
— Завжди може трапитися позер.
Ґрейсон показав йому свої документи, на яких виблискувала велика червона літера «Л». Викидайла це вдовольнило.
— Насолоджуйся, — засміявся він і впустив Ґрейсона всередину.
Ґрейсон думав, що заходить у місце з голосною музикою, блиманням вогників і темними закутками, де відбуватимуться всілякі сумнівні речі. Але всередині «Молту» було зовсім не те, на що він чекав, — насправді він був настільки неготовий до побаченого, що завмер, наче помилився дверима.
Це був яскраво освітлений ресторан — старомодна їдальня з червоними кабінками і сяйливими барними дзиґликами з нержавіючої сталі перед шинквасом. Там сиділи гарно стрижені хлопці в куртках з нашитими університетськими ініціалами і симпатичні дівчата з волоссям, зібраним у хвостик, у довгих спідницях і товстих ворсистих шкарпетках. Ґрейсон упізнав еру, яку мало відображати це місце: період під назвою П’ятдесяті. Це була культурна епоха Мерики в еру смертності, де всіх дівчаток називали Бетті, Пеґґі чи Мері Джейн, а всіх хлопчиків — Білл, Джонні чи Ейс. Якось один учитель розповів Ґрейсонові, що період П’ятдесятих тривав лише десять років, але хлопцю було важко в це повірити. Певне, років сто минуло перед наступним періодом.
Це місце видавалося правдоподібною копією ери, але щось тут було не так — бо між порядними клієнтами розосередилися лихочинці, які зовсім сюди не належали. Один лихочинець у навмисне подертому одязі силою запхався в кабінку зі щасливою парою відвідувачів.
— Зникни, — сказав він міцному на вигляд справжньому мериканцю Біллі, у светрі з нашитими літерами, який сидів навпроти. — Ми з твоєю дівчинкою познайомимося ближче.
Біллі, звісно, відмовився піти і пригрозив, що виб’є з нього всю душу. У відповідь лихочинець підвівся, витягнувши хлопця з кабінки і розпочавши бійку. Здоровань Біллі в усьому переважав кістлявого лихочинця: і в розмірах, і в силі, вже не кажучи про зовнішність, але щоразу як він замахувався своїм важким кулаком, він мазав, а лихочинець щоразу влучав — доки спортсмен не втік, завиваючи від болю і полишивши свою дівчину, яку, здається, дуже вразило молодецтво лихочинця. Той підсів до дівчини, і вона прихилилася до нього так, наче вони й були справжньою парою.
За іншим столиком лихочинка почала перекидатися образами з гарненькою багатійкою в рожевому светрі. Протистояння закінчилося тим, що лихочинка схопила її за светр і роздерла його. Гарненька дівчина ніяк не відбивалася — вона просто затулила обличчя руками і почала ридати.
А позаду стогнав ще один Біллі, бо щойно програв усі таткові гроші на більярді проти жорстокого лихочинця, який безперервно його обзивав.
Що тут у біса відбувається?
Ґрейсон сів за шинквас, бажаючи просто зникнути в чорній дірі свого волосся, доки не зрозуміє різноманітні драматичні сценки навколо нього.
— Що волієте? — поцікавилася жвава офіціантка з того боку шинкваса. На її уніформі було нашите ім’я «БЕБС».
— Ванільний шейк, будь ласка, — сказав Ґрейсон. Бо хіба не це замовляють у такому місці?
Офіціантка хитро посміхнулася.
— «Будь ласка»? Нечасто таке тут чую.
Бебс подала йому шейк, вставила соломинку і мовила: «Насолоджуйтеся».
Незважаючи на бажання Ґрейсона зникнути, біля нього сів ще один лихочинець. Чоловік був настільки виснажений, що практично перетворився на скелет.
— Ванільний? Справді? — заговорив він.
Ґрейсон покопався в собі, щоб знайти необхідну манеру поведінки.
— У тебе з цим проблеми? Може, треба в тебе цим жбурнути, а тоді замовити ще один.
— Нє, — сказав скелет. — Ти не в мене маєш ним жбурляти.
Чоловік йому підморгнув — і тоді до Ґрейсона врешті дійшло. Суть цього місця — його мета — прояснилася. Скелет чекав на його реакцію, і Ґрейсон усвідомив, що коли хоче вписатися — справді вписатися — то має ввійти в роль. Тож він покликав Бебс.
— Агов, — сказав він, — це не коктейль, а лайно.
Бебс стала руки в боки.
— І чого ти від мене хочеш?
Ґрейсон потягнувся до свого шейку. Просто збирався його перекинути на стільницю, але не встиг: скелет схопив склянку зі столу і плеснув напоєм у Бебс, і тепер з неї краплями стікало ванільне морозиво, а зацукрована вишня застрягла в нагрудній кишені уніформи.
— Він сказав, що в нього не коктейль, а лайно, — кинув скелет. — Зроби йому інший!