З уніформи Бебс продовжувало стікати ванільне морозиво, але дівчина зітхнула і сказала: «Зараз буде». Тоді пішла робити новий шейк.
— Отак це й робиться, — мовив лихочинець. Він відрекомендувався Зексом. Він був трохи старший за Ґрейсона — йому було, можливо, двадцять один, — але його поведінка вказувала на те, що переживав цей вік він не вперше.
— Раніше тебе тут не бачив, — сказав він.
— Управління взаємодії відіслало мене сюди з півночі, — повідомив йому Ґрейсон, щиро дивуючись, як зміг отак одразу вигадати легенду. — Я створював стільки проблем, що Шторм вирішив улаштувати мені зміну обстановки.
— Нове місце, де можна створювати проблеми. Круто.
— Цей клуб відрізняється від тих, що в мене вдома, — мовив Ґрейсон.
— Ви, північани, відстаєте від моди! Тут шаленіють від спам-клубів!
Він пояснив, що «спам» розшифровується як «СПравдження Анахронічних Мрій». Усі присутні тут — окрім, звісно, лихочинців — є працівниками. Навіть Біллі й Бетті. В їхні обов’язки входить терпіти всі знущання відвідувачів-лихочинців. Вони програють у бійках, дозволяють, щоб у них кидалися їжею і щоб у них крали пару, і Ґрейсон припустив, що це тільки квіточки.
— Ці місця просто суперові, — сказав йому Зекс. — Нам дозволено робити тут усе, про що мріяли зробити там, але через покарання не могли.
— Ага, але ж усе це не справжнє, — зауважив Ґрейсон.
Зекс знизав плечима.
— Воно достатньо справжнє.
Тоді він зробив підніжку ботану, який проходив поруч. Малий спіткнувся занадто сильно, щоб це було щиро.
— Агов, що тут не так? — озвався ботан.
— Твоя сестра, — сказав Зекс. — А тепер шуруй, поки я не пішов її шукати.
Малий злісно на нього зиркнув і, злякавшись погрози, пошкутильгав далі.
Ґрейсон сказав, що йде до вбиральні, навіть не дочекавшись нового шейку, хоча й не хотів. Просто вирішив забратися подалі від Зекса.
У вбиральні Ґрейсон зустрів справжнього мериканця Біллі, у светрі з нашитими літерами, якого відгамселили кілька хвилин тому. Хоча звали його не Біллі, а Дейві. Він роздивлявся у дзеркалі своє набрякле око, і Ґрейсон не втримався, щоб не поцікавитися про цю його «роботу».
— То… з тобою таке щодня відбувається? — запитав Ґрейсон.
— Навіть три, чотири рази на день.
— І Шторм це дозволяє?
Дейві знизав плечима.
— А чому ні? Це нікому не шкодить.
Ґрейсон тицьнув на розпухле око Дейві.
— А тобі, здається, шкодить.
— Що, це? Та ні, мої знеболювальні наніти виставлені на максимум — я ледь це відчуваю, — він вишкірився. — Агов, глянь на це, — він знову розвернувся до дзеркала, глибоко вдихнув і сконцентрувався на своєму відображенні. Просто на очах у Ґрейсона синє розпухле око здулося, стало таким, як раніше. — Мої зцілювальні наніти виставлені на ручний режим. Таким чином я можу мати побитий вигляд стільки, скільки сам захочу. Ну, знаєш, для максимально ефекту.
— А-а… ага.
— Хоча, звісно, якщо один з наших гостей-лихочинців зайде задалеко і хтось із нас тимчасово помре, ця людина муситиме заплатити за наше відродження й більше не зможе сюди приходити. Ну, бо ж мають бути хоч якісь правила, правда? Хоча таке трапляється нечасто. Тобто навіть найгірші лихочинці не хочуть когось тимчасово вбивати. Така жорстокість зникла разом з ерою смертності. Працівники цього місця здебільшого тимчасово помирають випадково. Хтось удариться головою об стіл абощо.
Дивлячись у дзеркало, Дейві пригладив волосся пальцями, аби переконатися, що має якнайкращий вигляд для наступного раунду.
— Хіба не краще бути на роботі, яка подобається? — запитав Ґрейсон. Зрештою, в такому світі ніхто не мусить робити те, чого не хоче.
Дейві хитро посміхнувся.
— Хто каже, що мені це не подобається?
Ідея того, що хтось може насолоджуватися побоями — і що, усвідомивши це, Шторм знайшов спосіб поєднати нападників і жертв у закритому і почасти безпечному середовищі, — просто ошелешила Ґрейсона.
Дейві, здається, помітив на обличчі Ґрейсона подив, бо засміявся.
— А ти нещодавно став лихочинцем, правда?
— Так очевидно?
— Ага — і це погано, бо професійні лихочинці зжеруть тебе живцем. Як звати?
— Слейд, — сказав Ґрейсон. — Через «й».
— Ну, Слейде, здається, тобі слід ефектно увійти в середовище лихочинців. Я допоможу.
І вже за кілька хвилин, щойно Ґрейсонові вдалося відкараскатися від Зекса, Слейд підійшов до Дейві, який їв бургери з кількома іншими кремезними на вигляд справжніми мериканцями. Ґрейсон не дуже добре знав, як розпочати, тож якусь мить просто витріщався. Тож Дейві почав першим.