Дякуючи Трекслерові, всі його історії стали частиною його офіційної особової справи. Тепер якщо хтось спробує підтвердити правдивість його побрехеньок, то без проблем знайде записи, і хай скільки копатиме, а цей обман неможливо буде викрити.
Й історії ставали дедалі яскравішими…
— Я вирішив повністю перейти на шлях лихочинства, коли зібрали мою маму, — розповідав людям Слейд, — але Шторм не давав мені статусу. Раз у раз відсилав мене на прийом до психолога і підкручувати наніти. Він гадав, що знає мене краще за мене самого і продовжував переконувати, що насправді я не хотів бути лихочинцем, а просто заплутався. Зрештою, аби досягти свого, мені довелося утнути щось неабияке. Отож я викрав машину без автопілоту і штовхнув нею автобус із мосту. Після цього тимчасово померло двадцять дев’ять людей. Я, звісно, роками платитиму за їхнє відродження, але воно було того варте, бо я отримав бажане! І тепер маю залишатися лихочинцем, доки не розплачусь за всі ті відродження.
Це була приваблива вигадка, котра завжди вражала його публіку, — і ніхто не міг цього спростувати, бо агент Трекслер швиденько зробив цю історію офіційною частиною його цифрового життєпису. Трекслер навіть створив цілу легенду про падіння автобуса і про його неіснуючих жертв — він ще й додав Слейдові надзвичайно влучне прізвище. Тепер він Слейд Макміст. У світі, де ніхто, навіть лихочинці, навмисне не вбиває людей, його історія швидко перетворилася на місцеву легенду.
Він днями зависав у різних лихочинських закладах, розповідаючи історії, та намагався знайти роботу, кажучи людям, що потребує якогось заняття, але шукав не нудну звичайну роботу, а таку, де можна забруднити руки.
Він почав звикати до кривих поглядів від перехожих. До того, як на нього дивилися власники крамниць, наче він збирався щось поцупити. До того, як деякі люди переходили на протилежний бік вулиці, щоб не йти з ним на одному тротуарі. Йому здавалося дивним, що у вільному від упереджень світі винятком стали лихочинці, які здебільшого хотіли, щоб решта людства стала їхнім колективним ворогом.
«Молт» був не єдиним спам-клубом у місті — їх було багато, і кожен вирізнявся своїм культовим історичним періодом. «Твіст» змоделювали за прикладом Британії часів Дікенса. «Бенедикт» мав колоніальний мериканський стиль, а «МЬОРҐ» наповнили євроскандинавськими штучками часів вікінгів. Ґрейсон навідувався до різних клубів і набив руку на тому, щоб створити навколо себе достатньо ажіотажу й заслужити цим на повагу від світу лихочинців.
Ґрейсона найбільше турбувало те, що йому це почало подобатися. Йому ніколи раніше не давали повної свободи робити щось погане — але тепер «погане» стало сенсом його життя. Він через це не спав ночами. Хотілося обговорити все зі Штормом, але він знав, що не отримає відповіді. Однак знав, що Шторм за ним спостерігає. Його камери є в усіх клубах. Ґрейсона завжди заспокоювала постійна непорушна присутність Шторму. Він знав, що все одно не сам, навіть під час своїх найодинокіших митей. Але тепер мовчазна присутність Шторму почала нервувати.
Може, Шторму за нього соромно?
Щоб придушити такі страхи, він вигадував у підсвідомості розмови.
«Даю тобі благословення дослідити цю нову грань своєї особистості, — уявляв він, як каже йому Шторм. — Це нічого, поки ти пам’ятаєш, хто ти насправді, й залишаєшся самим собою».
«Але якщо я справді такий?» — питав Ґрейсон. Навіть уявний Шторм не мав на це відповіді.
Її звали П’юриті Віверос, і вона була стовідсотковою лихочинкою. Ґрейсон навіть не сумнівався, що велика червона «Л» на її документах з’явилася там закономірно, а не через випадковий збіг обставин. Дівчина була екзотична. Її волосся втратило свій натуральний пігмент, та було не просто білим, а радше прозорим, а завдяки різнокольоровим фосфоресцентним ін’єкціям у скальп кінчики пасом світилися, наче нитки оптоволокна.
Ґрейсон інстинктивно відчував, що вона небезпечна. Він також вважав, що вона вродлива, і його до неї тягнуло. Стало цікаво, чи тягнуло б його до неї в попередньому житті. Але після кількох тижнів занурення у стиль життя лихочинців він підозрював, що в нього змінилися критерії привабливості.
Він побачив її у спам-клубі — в іншому кінці міста, де раніше не бував. Клуб називався «Під замком», і його спроєктували так, щоб було схоже на в’язницю ери смертності. Кожного гостя грубо хапали наглядачі, волокли через купу дверей і кидали в камеру до ще одного випадкового в’язня, не звертаючи уваги на стать.