Ґрейсонові видавалася настільки чужою і абсурдною ідея ув’язнення, що коли за ним з огидним клацанням зачинилися двері, ще й так хряснули, що аж бетонний блок камери затремтів, він навіть розсміявся. Таке поводження просто неможливе насправді. Це, безперечно, перебільшення.
— Нарешті! — почувся голос із верхніх нар. — Я гадала, мені вже ніколи не приведуть сусіду по камері.
Дівчина відрекомендувалася і пояснила, що П’юриті, тобто «праведність», то не прізвисько, а її справжнє ім’я.
— Якщо батьки не хотіли викликати у мене цілком природний спротив, мали б назвати мене якось інакше, — сказала вона Ґрейсонові. — Якби вони назвали мене Профанація, то, може, я б виросла доброю дівчинкою.
Вона була тендітна, але точно не маленька. Зараз їй було двадцять два, але Ґрейсон підозрював, що вона вже раз чи двічі відкручувала свій вік назад. Уже незабаром він дізнається, що вона сильна і спритна й почувається на вулицях, як риба у воді.
Ґрейсон оглянув камеру. Та була обставлена досить просто. Він кілька разів спробував відчинити двері. Вони деренчали, але з місця не зрушували.
— Вперше у «Під замком»? — хотіла знати П’юриті. А оскільки це було досить очевидно, Ґрейсон не брехав.
— Ага. І що ми тепер маємо робити?
— Ну, спершу ми могли б витратити трохи часу на знайомство, — грайливо посміхнулася вона, — чи можемо погукати наглядача й вимагати свій «останній обід». Нам мають принести все, що ми забажаємо.
— Справді?
— Так. Вони вдають, що не зроблять цього, але мусять — це їхня робота. Зрештою, це обідній клуб.
Тоді до Ґрейсона дійшла справжня ідея цього місця.
— Ми маємо звідси втекти, так?
П’юриті знову пустотливо йому посміхнулася.
— А ти кмітливий, правда?
Він був не певен, чи вона щира, чи просто жартує. Так чи так, йому це сподобалося.
— Завжди є шлях на свободу, але його ще треба пошукати, — розповіла йому дівчина. — Інколи це потаємний прохід, в інших випадках — схована в їжі шпилька. Інколи немає ні трюків, ні штучок, а слід просто покрутити мізками. Якщо взагалі нічого не вдається, то досить просто обдурити наглядачів. У їхні обов’язки входить бути повільними й недоумкуватими.
Ґрейсон почув крики і тупотіння: хтось біг з іншого місця в тюремному блоці. Щойно втекла інша пара ув’язнених.
— То що ти обереш? — запитала П’юриті. — Обід, утечу чи трохи часу з твоєю сусідкою по камері?
І не встиг він відповісти, як вона його поцілувала — його ще так ніколи не цілували. А потім він не знав, що сказати, окрім як представитися:
— Я — Слейд.
На це вона відповіла: «Мені байдуже», — і знову його поцілувала.
В той час як П’юриті була більш ніж готова зайти досить далеко, Ґрейсон почувався занадто ніяково, оскільки наглядачі та в’язні-втікачі, які проходили повз, хтиво на них дивилися та свистіли. Він відсахнувся.
— Давай утечемо, — мовив він, — і… а… знайдемо краще місце, щоб познайомитися ближче.
Вона вимкнула пристрасть так само швидко, як увімкнула.
— Гаразд. Але не думай, що цікавитимеш мене пізніше.
Тоді вона покликала наглядача, наполягаючи, що спершу варто поїсти, і замовила ростбіф.
— У нас такого немає, — сказав їм наглядач.
— Усе одно неси, — вимагала П’юриті.
Наглядач щось буркнув, пішов геть і повернувся за п’ять хвилин, тягнучи столик на коліщатках, на якому стояв таріль з такою кількістю ростбіфа, що й кінь подавився б, а також повно гарнірів і вино в білій пластиковій пляшці з кришечкою.
— Вина б я не пив, — попередив їх наглядач. — Від нього іншим в’язням ставало зле.
— Зле? — відреагував Ґрейсон. — Тобто як це — «зле»?
П’юриті так сильно заїхала йому під столом у ногу, аж активувалися його больові наніти. Це його заткнуло.
— Дякую, — мовила П’юриті. — А тепер забирайся звідси до дідька.
Наглядач огризнувся й пішов, знову їх замкнувши.
Після цього П’юриті обернулася до Ґрейсона.
— А ти, певне, тупий, — сказала вона. — Слова про вино були нашою підказкою!
І справді, після детальнішого огляду на пляшці виявився символ про біологічно небезпечну речовину, і Ґрейсон припустив, що це для клієнтів, ще тупіших за нього.
П’юриті відкрутила кришечку, і в Ґрейсона через ядучий сморід одразу ж почали сльозитися очі.
— Ну, що я тобі казала! — мовила П’юриті. Вона закрутила кришечку і залишила пляшку на потім. — Ми вирішимо, що з цим робити, коли поїмо. Не знаю, як ти, але я помираю з голоду.
За обідом вона розмовляла з повним ротом, витирала губи рукавом і вмочала все в кетчуп. Вона була з тих жахливих дівчат, про яких його могли б попереджати батьки, якби їм було небайдуже. А Ґрейсон був у захваті! Вона була втіленням цілковитої протилежності його старому життю!