— То чим ти займаєшся? — запитала вона. — Тобто коли не ходиш по клубах? У тебе є нормальна робота, чи просто тягнеш гроші зі Шторму, як половина тих невдах, які називають себе лихочинцями?
— Поки що живу на гарантовану мінімалку, — розповів їй Ґрейсон. — Але це лише тому, що я нещодавно в цьому місті. Ще й досі шукаю роботу.
— І твій німбос не зміг тобі нічого знайти?
— Мій хто?
— Твій наглядовий інспектор німба, дурнику. Німбоси обіцяють роботу всім, хто її хоче, то як це ти досі не працюєш?
— Мій німбос — повна сволота, — сказав їй Ґрейсон, бо вирішив, що якось так би говорив Слейд. — Я його ненавиджу.
— І чому мене це не дивує?
— Хай там як, я не хочу роботу від УВ. Я хочу працювати на роботі, яка мені підходить.
— І яка ж тобі може підійти?
А тепер прийшла його черга грайливо посміхатися.
— Така, щоб полоскотати нерви. А мій німбос такого не пропонує.
— Хлопчик з цуценячими очками шукає неприємностей, — дражнилася П’юриті. — Цікаво, що ж він зробить, коли їх знайде!
Вона облизала вуста, а тоді витерла їх рукавом.
Вино виявилося якоюсь кислотою.
— Фторфлеровієва кислота, — мовила П’юриті. — Пояснює, чому пляшка пластикова. Це, напевне, тефлон, бо та штука проїсть усе інше.
Вони налили рідини навколо підніжжя кількох тюремних решіток. Кислота почала проїдати залізо, випускаючи отруйні гази, від чого зцілювальні наніти у легенях перенапружувалися. Менш ніж за п’ять хвилин Слейд і П’юриті змогли вибити ґрати та втекти.
В тюремному блоці панував повний хаос. На цей час більша частина вечірніх «в’язнів» уже доїла й повтікала, і тепер трощила це місце вщент. Наглядачі ганялися за ними, а вони ганялися за наглядачами. Билися і їжею, і кулаками теж — і якщо хтось боровся з наглядачами, останні завжди програвали, і байдуже, якими вони були м’язистими і яку добру мали екіпіровку. Половина наглядачів сама потрапила за ґрати, де з них глузували лихочинці. Решта персоналу погрожувала викликати для придушення бунту щось під назвою «національна гвардія». Це було дуже весело.
Ґрейсон і П’юриті врешті-решт дісталися аж кабінету директора в’язниці. Вони витурили звідти директора, і щойно замкнули двері, П’юриті знову взялася за те, що почала в камері.
— Тобі тут достатньо усамітнено? — запитала вона, але не чекала на відповідь.
П’ять хвилин (за які вона довела Ґрейсона до найуразливішого становища) — і вона повернула гру проти нього.
— Розповім тобі таємницю, — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти невипадково опинився у моїй камері, Слейде. Я це організувала.
А тоді в її руці, наче нізвідки, з’явився ніж. Ґрейсон негайно почав пручатися, але марно. Він, знерухомлений, лежав горілиць, а П’юриті втискала його в підлогу. П’юриті притиснула кінчик леза до його оголеного тіла в районі сонячного сплетіння. Різкий удар, спрямований угору, може пробити йому серце.
— Не рухайся, бо може зісковзнути.
У нього не було вибору. Він цілком залежав від її милості. Якби він був справжнім лихочинцем, то міг би це передбачити, але Ґрейсон занадто довіряв людям.
— Чого ти хочеш?
— Тут не чого хочу я, а чого хочеш ти. Я знаю, що ти шукаєш роботу. Справжню роботу. Таку, яка, за твоїми словами, лоскоче нерви. Тож мої друзі порадили звернути на тебе увагу.
Вона глянула йому в очі, наче намагалася щось там прочитати, а тоді міцніше стиснула ножа.
— Якщо вб’єш — мене просто відродять, — нагадав їй він, — а ти отримаєш на горіхи від УВ.
Вона сильніше притиснула ножа. Він зойкнув. Ґрейсон гадав, що П’юриті вжене лезо аж до руків’я, але вона натомість ледь проткнула шкіру.
— Хто сказав, що я хочу тебе вбити?
Тоді вона відклала ножа і торкнулася невеличкої рани на його грудях пальцем, а потім поклала пальця до рота.
— Просто хотіла переконатися, що ти не бот, — сказала вона. — Ти знав, що Шторм використовує їх, аби за нами шпигувати? Він саме так може бачити там, де немає камер. Боти щораз більше схожі на людей. Але їхня кров й досі на смак, як моторне мастило.
— То яка на смак моя? — наважився поцікавитися Ґрейсон.
Вона нагнулася до нього ближче.
— Як життя, — прошепотіла вона йому.
І впродовж того вечора, аж до закриття клубу, Ґрейсон Толлівер, також відомий як Слейд Макміст, переживав запаморочливе розмаїття всього, що може запропонувати життя.