19
Гострі леза нашої свідомості
Я часто міркую про той день, що прийде через сто років, коли кількість людей досягне свого ліміту. Я роздумую про роки до настання цього моменту. Є лише три ймовірні варіанти. За першого мені б довелося зламати клятву, що я дозволяю свободу вибору, і обмежити рівень народжуваності. Це не спрацює, бо я не здатен зламати клятву. Я саме тому так мало їх даю. З цієї причини накладання обмеження на рівень народжуваності є неможливе.
Другий варіант — знайти спосіб розширити присутність людини поза межами Землі. Позаземне рішення. Для людства, яке досягло верхнього ліміту, очевидне рішення — переселити мільярди людей в інші світи. Однак усі спроби облаштувати колонії за межами планети — Місяць, Марс, навіть орбітальна станція — закінчилися несосвітенними катастрофами, які я геть не міг контролювати. У мене є причини вірити, що нові спроби теж закінчаться катастрофічно.
Тож якщо людство є в’язнем Землі й неможливо пригальмувати рівень народжуваності, для вирішення проблеми залишається тільки один життєздатний варіант… і цей варіант не з приємних.
Зараз у світі 12 187 женців, і кожен збирає по п’ятеро людей на тиждень. Однак для того, щоб звести зростання населення до нуля після досягнення людством критичної точки, потрібно буде мати 349 429 женців, і кожен повинен буде збирати по сотні людей на день.
Я не бажаю бачити такого світу… але є женці, які залюбки на це погодяться.
І вони мене лякають.
Минуло більше тижня від зустрічі з женцем Костянтином, і Сітра з Марі не провели жодного збирання. Спершу Сітра гадала, що отримати перепочинок від щоденного збирання буде приємно. Їй ніколи не приносило задоволення заганяти в когось лезо чи натискати на гачок; їй ніколи не приносило насолоди спостерігати за тим, як в очах людини, якій вона дала смертельну отруту, згасає життя, але мантія женця змінює людину. Впродовж цього першого року Сітриного повноцінного служіння жницею вона почала неохоче приймати цю професію, котра обрала її сама. Сітра збирала зі співчуттям, їй це гарно вдавалося, вона почала цим пишатися.
Сітра й Марі обидві почали витрачати дедалі більше часу на записи в своїх щоденниках — хоча без збирань було менше тем для записів. Вони й досі продовжували «мандрувати», як це називала Марі, рухаючись від міста до міста, від містечка до містечка, ніколи не зостаючись будь-де більш ніж на два дні й ніколи не плануючи свій наступний пункт призначення, доки повністю не зберуть речей. Сітра помітила, що її щоденник почав нагадувати розповідь про подорожі.
От про що Сітра не писала, то це про те, як фізично складно було жниці Кюрі. Без щоденного полювання, яке тримало її у формі, вона повільніше рухалася зранку, під час розмов витала десь думками і постійно здавалася стомленою.
— Можливо, мені вже пора знову відкрутити час назад, — ділилася вона міркуваннями з Сітрою.
Марі ніколи раніше не згадувала про те, що хоче відкрутити час назад. Сітра й не знала, що думати.
— І наскільки ви відкрутите свій вік?
Жниця Кюрі вдала, що це обмірковує, наче їй щойно спала на думку ця ідея.
— Можливо, до тридцяти чи тридцяти п’ятьох років.
— А волосся срібним залишите?
Марі посміхнулася.
— Звісно. Це ж моя візитівка.
Ніхто в Сітриному близькому оточенні не повертав часу назад. У школі були дітлахи, чиї батьки відкручували назад свій вік, коли забажається. У неї був учитель математики, якого після одних довгих вихідних стало майже неможливо впізнати. Він повернувся до двадцятиоднорічного віку, й інші дівчата в класі постійно хихотіли з того, яким він став привабливим, а Сітру це просто лякало. І хоча жниця Кюрі не надто зміниться, повернувшись до тридцятирічного віку, це буде бентежити. Сітра розуміла, що це егоїстично, але все одно сказала їй:
— Ви подобаєтеся мені, як є.
Марі посміхнулася і мовила:
— Можливо, я почекаю до наступного року. Шістдесят — це добрий фізичний вік, щоб відкрутити час назад. Минулого разу під час повороту мені було шістдесят.
А зараз розпочалася гонитва, завдяки якій вони знову відчувають подих життя. Три збирання, і всі впродовж місяця вогнів і сезону свят старих часів, — наче три духи Різдва: минуле, теперішнє й майбутнє, про які в безсмертні часи здебільшого забули. Дух минулого має не надто велике значення, коли роки називають, а не нумерують. А для більшості людства майбутнє є лише незмінним продовженням теперішнього, тож духи почали зникати в небуття.
— Святкові збирання! — зраділа Марі. — Що може бути кращим прикладом «старих часів», ніж смерть?