— Жахливо прозвучить, якщо я скажу, що чекаю на них? — запитала Сітра радше не в Марі, а в себе. Вона могла сказати собі, що чекає лише на те, щоб виманити їхнього нападника, але це буде брехня.
— Ти жниця, люба. Не будь до себе така сувора.
— То ви кажете, що жнець Ґоддард мав рацію? Що в ідеальному світі навіть женці мають насолоджуватися своєю роботою?
— Звісно, ні! — належно обурилася Марі. — Звичайне задоволення від того, що ти добре виконуєш свою роботу, дуже відрізняється від насолоди під час відбирання життя.
Тоді вона уважно подивилася на Сітру, ніжно взяла її за руки і сказала:
— Лише той факт, що тебе мучить це питання, означає, що ти — справді високоповажна жниця. Бережи свою совість, Анастасіє, і нізащо не дозволь їй ослабнути. Це найцінніше майно женця.
Першою з трьох зібраних жницею Анастасією була жінка, яка вирішила ляпнутися з найвищої будівлі у Фарґо, а це місто не славилося високими будівлями. Хоча сорок поверхів — більш ніж достатньо для цього завдання.
У різних точках по всьому даху будівлі й на навколишніх вулицях розташувалися жнець Костянтин, півдесятка інших женців і ціла когорта гвардійців клинка. Вони пильно видивлялися смертельну загрозу поза спланованою смертельною загрозою.
— А це буде боляче, ваша честе? — дивлячись униз з обледенілого, не захищеного від вітру даху, запитала жінка.
— Не думаю, — сказала їй жниця Анастасія. — А якщо й так, то лише якусь частку секунди.
Щоб це вважалося офіційним збиранням, жінка не могла стрибнути сама — її мала штовхнути жниця Анастасія. Дивна річ, але штовхати жінку з даху виявилося для Сітри набагато неприємнішим, ніж збирати за допомогою зброї. Це нагадало їй про той жахливий випадок, коли вона в дитинстві штовхнула іншу дівчинку під автобус. Дівчинку, звісно, відродили, і вона вже за кілька днів повернулася до школи, ніби нічого й не трапилося. Однак цього разу не буде ніякого відродження.
Жниця Анастасія зробила те, що мала. Жінка померла за розкладом, без фанфар чи інцидентів, а її рідні поцілували перстень жниці Анастасії, офіційно приймаючи свій річний імунітет. Сітру водночас заспокоювало і розчаровувало те, що їй ніхто так і не кинув виклику.
Наступне збирання жниці Анастасії відбулося за кілька днів і було не таке просте.
— Хочу, щоб на мене полювали з арбалетом, — сказав їй чоловік з Брю-Сіті. — Прошу вас полювати на мене біля мого дому від світанку до заходу сонця.
— А якщо ви під час полювання виживите? — запитала в нього Сітра.
— Я вийду з лісу й дозволю вам себе зібрати, але якщо виживу після цілого дня полювання, мої рідні отримають замість одного року дворічний імунітет.
Жниця Анастасія кивнула, тримаючись непорушно й формально: навчилася цього у жниці Кюрі. Був визначений периметр, у межах якого зможе переховуватися чоловік. Жнець Костянтин з командою знову моніторили можливу появу зловмисників і будь-яку незаконну активність.
Чоловік гадав, що є рівнею Сітрі. Він помилявся. Вона вистежила та вбила його менш ніж за годину від початку полювання. Одна стріла у серце. Це було милосердно, як і всі збирання жниці Анастасії. Він помер, ще не торкнувшись землі. Й хоча він не протримався цілого дня, вона все одно подарувала його рідним два роки імунітету. Вона знала, що дорого заплатить за це на конклаві, але їй було байдуже.
Впродовж усього збирання не було жодних ознак, що на неї хтось збирається напасти.
— Ти мала б відчути полегшення, а не розчарування, — сказала їй тієї ночі жниця Кюрі. — Це, напевне, означає, що я була єдиною ціллю, можеш заспокоїтися.
Але сама Марі точно не була спокійна, і не лише тому, що була ймовірною ціллю.
— Боюся, що це все не просто вендета проти мене чи тебе, — зізналася жниця Кюрі. — Анастасіє, це неспокійні часи. Чиниться забагато насильства. Я сумую за простими чесними часами, коли женці боялися лише гострих лез свого сумління. Але тепер з’явилися вороги поміж ворогів.
Сітра підозрювала, що в цьому є правда. Напад на них був тоненькою ниточкою у значно більшому гобелені, і його не вдавалося роздивитися з того місця, де вони стояли. Вона постійно відчувала, що одразу за обрієм ховається щось колосальне й загрозливе.
— Я встановив контакт.
Агент Трекслер звів брову.
— Розповідай, Ґрейсоне.
— Прошу, не називайте мене так. Просто Слейд. Мені так простіше.
— Ну гаразд, Слейде, розповідай про цей твій контакт.
Досі їхні щотижневі наглядові зустрічі проходили досить тихо. Ґрейсон доповідав про те, як адаптується до життя в ролі Слейда Макмоста і як ефективно вливається в місцеву громаду лихочинців. «Вони не такі вже й погані, — казав Ґрейсон. — Здебільшого». Трекслер відповів на це: «Так, я дізнався, що незважаючи на поведінку, лихочинці сумирні. Здебільшого».