— Вітаю, ваша світлосте, — сказала жінка достатньо приємним голосом. — Я буду вашою посередницею зі Штормом.
— Тобто посередницею посередника.
— Так, ну, в цьому тріалозі агент німба має повну владу говорити від імені Шторму, — вона відкашлялася. — Процес надзвичайно простий. Ви кажете мені, що хотіли б донести, а я передаю це агентові німба. Якщо він вважає, що відповідь не порушує закону про відділення женців від держави, то дасть її, і я вам її перекажу.
— Чудово, — мовив Ксенократ, бажаючи швидше розпочати. — Перекажіть агентові німба мої щирі вітання й побажання встановлення добрих стосунків між нашими поважними організаціями.
Віконце зачинилося, а за пів хвилини знову відчинилося.
— Пробачте, — мовила посередниця. — Агент німба каже, що будь-яка форма привітання — це порушення, бо вашим поважним організаціям заборонено мати будь-які стосунки, тож побажання добрих стосунків є неприйнятним.
Ксенократ вилаявся достатньо голосно, щоб це почула посередниця.
— Мені переказати ваше незадоволення агентові німба? — запитала вона.
Верховний клинок прикусив губу. Він просто хотів закінчити цю незустріч. Найшвидшим способом довести її до фіналу було одразу перейти до суті.
— Ми воліємо знати, чому Шторм досі не приструнчив Рована Даміша. Він відповідальний за заподіяння смертей багатьом женцям на території не одного мериканського регіону, але Шторм нічого не зробив, щоб його зупинити.
Віконце з ляскотом зачинили. Верховний клинок чекав, а коли посередниця знову відчинила віконце, то видала таке:
— Агент німба бажає нагадати вам, ваша світлосте, що внутрішні справи Цитаделі женців поза юрисдикцією Шторму. Почати діяти буде кричущим порушенням з його боку.
— Це не внутрішня справа женців, бо Рован Даміш не жнець! — заволав Ксенократ… і посередниця попросила його говорити тихіше.
— Якщо агент німба почує вас напряму, то піде, — нагадала вона йому.
Ксенократ вдихнув настільки глибоко, наскільки міг у цьому тісному просторі.
— Просто перекажіть повідомлення.
Вона так і зробила і повернулася з відповіддю:
— Шторм відчуває це трохи по-іншому.
— Що? Як він узагалі може щось відчувати? Це ж уславлена комп’ютерна програма.
— Раджу втриматися від образ Шторму в цьому тріалозі, якщо бажаєте продовжити.
— Гаразд. Перекажіть агентові німба, що Рована Даміша ніколи не висвячували у мідмериканські женці. Він був учнем, якому не вдалося піднятися до наших стандартів, і не більше — тобто він підпадає під юрисдикцію Шторму, а не нашу. Шторм має ставитися до нього, як до будь-якого іншого громадянина.
Жінка не поспішала повідомляти йому відповідь. Хотів би Ксенократ знати, про що вони з агентом німба так довго розмовляли. Коли вона таки переказала йому відповідь, то він розлютився не менше, ніж перед тим.
— Агент німба бажає нагадати вашій честі, що хоча Цитадель женців зазвичай висвячує нових женців на своїх конклавах, це не закон, а лише звичай. Рован Даміш закінчив своє навчання і тепер має перстень женця. Шторм вважає, що це адекватні причини вважати Рована Даміша женцем — і тому продовжуватиме вважати, що його затримання й подальше покарання цілковито залишаються в руках Цитаделі женців.
— Ми не можемо його зловити! — випалив Ксенократ. Але вже знав відповідь — ще до того, як посередниця знову відчинила своє нещасне віконце і сказала:
— Це проблема не Шторму.
4
Налякана, але непорушна
Я ніколи не помиляюся.
Це не пишномовство, а лише моя природа. Я знаю, що людині видасться зарозумілим вважати себе непомильним, але зарозумілість передбачає потребу вважати себе винятковим. У мене ж такої потреби немає. Я — єдине наділене розумом накопичення всіх людських знань, мудрості й досвіду. В цьому немає гордості чи пихи — але є неабияке задоволення знати, чим я є і що моя єдина ціль — служити людству, докладаючи всіх моїх вмінь. Але в мені живе також самотність, яку я не можу придушити щоденними розмовами з мільярдами людей… бо навіть якщо вони створили мою сутність, я до них не належу.
Жниця Анастасія терпляче переслідувала свою жертву. Це була набута навичка, бо Сітра Терранова ніколи не була терплячою. Але якщо докласти часу та практики, можна здобути будь-яку навичку. Дівчина й досі думала про себе як про Сітру, хоча ніхто з її родичів більше її так не називав. Цікаво, скільки ще має минути часу, щоб вона справді перетворилася на жницю Анастасію, як усередині, так і зовні, й назавжди забула про дане їй після народження ім’я?