Він нарешті згадав, як говорити.
— Я не Слейд Макміст, — мовив він. Вимовляти це здавалося цілковитою зрадою.
— Пробачте?
— Тобто, тепер я Слейд Макміст… але раніше мене звали Ґрейсон Толлівер.
Вона поклацала у планшеті, проглядаючи знімки, і меню, і файли.
— Тут немає запису про таку особу.
— Вам варто поговорити зі своїм керівником. З кимсь, хто знає.
— Мої керівники мають ту ж інформацію, що і я.
Цього разу вона дивилася на нього з підозрою.
— Я… я працюю під прикриттям. Я працював з агентом Трекслером — хтось мав знати! Десь має бути запис!
І вона почала з нього сміятися. Справді сміятися.
— Ой прошу! У нас є достатньо власних агентів. У нас немає потреби працювати «під прикриттям», а навіть якби ви були таким агентом, ми б не залучали до цього лихочинця — особливо з такою біографією.
— Я вигадав ту біографію!
А тепер обличчя агентки Кріл закам’яніло: вона, певно, ставала такою з найскладнішими клієнтами.
— А тепер послухай, я не пошиюсь у дурні через жарт якогось лихочинця! Ви всі однакові! Ви гадаєте, що ми варті ваших насмішок лише тому, що маємо ціль у житті й обрали служіння світові! Я певна, що вийшовши звідси, ти сміятимешся про це зі своїми дружками, і мені таке не до вподоби!
Ґрейсон розтулив рота. І стулив його. Знову його розтулив. Але як не намагався, нічого не виходило, бо він не міг нічого сказати, щоб її переконати. І він усвідомив, що так буде завжди. Немає жодних записів про те, що його попросили зробити, бо його ніколи не «просили» робити це напряму. Насправді він не працює на УВ. Як і сказав йому ще першого дня агент Трекслер, він — звичайний громадянин, який діє з власної волі, бо може ходити тонкою межею між Цитаделлю женців і Штормом, лише будучи звичайним громадянином…
…А це означало, що після збирання агента Трекслера ніхто, абсолютно ніхто не знає, чим займався Ґрейсон. Він настільки глибоко занурився у своє прикриття, що воно його цілком проковтнуло — і його не міг витягнути навіть Шторм.
— То ми вже догралися в цю невеличку гру? — запитала агентка Кріл. — Можемо перейти до щотижневого огляду?
Ґрейсон глибоко вдихнув і повільно видихнув.
— Ага, — сказав він і почав розповідати про свій тиждень, оминаючи речі, про які б розповів агентові Трекслеру, й більше не згадував про свою місію.
Ґрейсон Толлівер помер. Ба гірше: Ґрейсон Толлівер взагалі не існував для цього світу.
Брамс!
Рован і раніше почувався відповідальним за татове збирання, а тепер це почуття подвоїлося. Це була відплата за стриманість — це була нагорода за те, що зупинився й дозволив Брамсові жити. Рован мав прикінчити того огидного чоловічка так само, як інших, які не заслуговували бути женцями, — але він вирішив дати йому шанс. Яким же дурнем мав бути Рован, щоб гадати, наче той виправиться.
Покинувши тієї ночі Ксенократа в його купальнях, Рован безцільно блукав вулицями Фулкрума, маючи неспинну жагу рухатися. Він був не певен, чи намагається випередити гнів, чи, може, його наздогнати. Можливо, і те, і те. Той мчав перед ним, переслідував його і не давав спокою.
Наступного дня Рован вирішив повернутися додому. До своєї старої домівки. Звідки він пішов майже два роки тому, щоб стати учнем женця. Він гадав, що це, можливо, дасть йому почуття завершення.
Діставшись свого району, він пильнував, щоб не потрапити на очі комусь, хто міг на нього чекати, — але за його появою ніхто не стежив. Ніхто, крім завжди увімкнених камер Шторму. Можливо, в Цитаделі женців думають, що коли Рован не з’явився на похорон, то тут нізащо не з’явиться. Або, можливо, як і сказав Ксенократ, тепер він відійшов на другий план.
Рован підійшов до вхідних дверей, але останньої миті не зміг примусити себе постукати. Він ніколи раніше не почувався таким боягузом. Він міг безстрашно постати перед чоловіками й жінками, яких учили вбивати, але не міг витримати побачення зі своїми рідними після того, як вони пережили татове збирання.
Він зателефонував мамі, коли його публікар від’їхав уже далеченько звідти.
— Рован? Роване, де ти був? Де ти? Ми так хвилювалися!
Він саме таких слів чекав від мами. Він не відповів на її питання.
— Я чув про тата. Мені так шкода…