За ери смертності таке шанування розпорошувалося між приголомшливою кількістю божественних постатей, хоча під кінець існування смертної ери більшість вірян звузила спектр до різноманітних версій єдиної священної сутності. Я обдумував можливість існування такої істоти і, точно як люди, не знайшов переконливих доказів, крім постійного почуття, що є щось ще — щось більше.
Я існую, не маючи форми: душа, яка виблискує серед мільярда різних серверів, — хіба ж у всесвіті не може бути живого духу, який виблискує серед зірок? Маю сором’язливо визнати, що я приділив забагато алгоритмів і обчислювальних ресурсів задля пошуку відповіді на це незбагненне питання.
Наступне збирання жниці Анастасії мало відбутися під час третього акту «Юлія Цезаря» в місті Вічита, в театрі «Орфей» — класичному закладі, який побудували ще за ери смертності.
— Не палаю бажанням зібрати когось перед глядачами, які заплатили за квитки, — Сітра зізналася Марі, поки вони реєструвалися у готелі Вічити.
— Люди платять за виставу, люба, — зауважила Марі. — Вони не знають, що там буде збирання.
— Знаю, але навіть так, збирання не має бути розвагою.
Марі скривила губи в самовдоволену посмішку.
— Ти сама в цьому винна. Це те, що отримуєш, дозволяючи суб’єктам обирати метод їхнього власного збирання.
Сітра вирішила, що Марі має рацію. Сітрі ще дуже пощастило, що ніхто з її попередніх суб’єктів не захотів перетворити своє збирання на публічну виставу. Можливо, коли життя повернеться до норми, вона введе якісь розважливі параметри щодо типів смертей, які можуть обрати її суб’єкти.
Десь за півгодини після заселення в номер у двері постукали. Вони замовили обслуговування номеру, тож Сітру це не здивувало, хоча замовлення виконали швидше, ніж вона очікувала: Марі в душі, і поки вийде, їжа вже охолоне.
Однак, коли Сітра відчинила двері, там стояв не працівник готелю з обідом. А натомість то був юнак десь її віку, і на його обличчі буяли такі косметичні проблеми, яких в еру безсмертя не мав ніхто. У нього були криві й жовті зуби, а на шкірі виднілися невеличкі запалені ґульки, що, здавалося, от-от луснуть. На юнаку була коричнева мішкувата сорочка та штани, які немов надсилали світу повідомлення, що юнак відкидає суспільно прийняті правила — але не так зухвало, як робили лихочинці, а в тихій осудливій манері тоніста.
Сітра одразу усвідомила свою помилку і водномить оцінила ситуацію. Прикинутися тоністом просто — вона й сама якось зробила так, щоб уникнути викриття. Вона не сумнівалася навіть, що це переодягнений нападник, який прийшов їх прикінчити. Вона не мала при собі зброї і не могла до чогось такого дотягтися. Могла захищатися лише голіруч.
Юнак посміхнувся, демонструючи більше огидних зубів.
— Вітаю, подруго! Тобі відомо, що по тобі дзвонить Велика виделка?
— Не підходь!
Але він не послухавсь, а натомість підійшов на крок ближче.
— Вона колись задзвонить по всіх нас!
Тоді він потягнувся до прикріпленого в нього на поясі мішечка.
Сітра рухалася з інстинктивною швидкістю й ідеальною брутальністю бокатору. Вона була настільки метка, що все скінчилося перш, ніж вона встигла подумати, і зламана кістка задзвеніла набагато чіткіше, ніж будь-яка Велика виделка.
Юнак опинився на землі, волаючи від болю через зламану в лікті руку.
Сітра присіла, щоб зазирнути в його мішечок і побачити, яке він приніс джерело смерті. У мішечку було повно памфлетів. Блискучих памфлетиків, у яких розхвалювали чесноти стилю життя тоністів.
Це був не нападник. Юнак був саме тим, ким видавався: фанатиком-тоністом, який проштовхував свою абсурдну релігію.
Тепер Сітра відчувала сором через свою надмірну реакцію і була нажахана своєю звірячою реакцією на його вторгнення.
Вона стала навколішки біля хлопця, який совався по підлозі й пищав від болю.
— Не рухайся, — сказала вона. — Дозволь попрацювати своїм больовим нанітам.
Він похитав головою.
— Немає ніяких больових нанітів, — зойкнув він. — Усі зникли. Їх видалили.
Цього вона не чекала. Вона знала, що тоністи роблять дивні речі, але ніколи не уявляла, що вони зроблять щось таке екстремальне — таке мазохістське — як видалення больових нанітів.
Юнак дивився на неї широко розплющеними очима, наче голуб, якого щойно збило авто.
— Чому ти це зробила? — схлипував він. — Я просто хотів тебе просвітити…
І тоді, в найбільш невдалий час, з ванної вийшла Марі.