— Що це таке?
— Тоніст, — пояснила Сітра. — Я подумала…
— Знаю, що ти подумала, — мовила Марі. — Я б подумала те саме. Але я б, певне, просто його «вимкнула», не розтрощуючи йому лікоть, — вона схрестила руки і глянула на них обох, здаючись радше невдоволеною, ніж сповненою співчуття, що було їй непритаманно. — Мене дивує, що адміністрація готелю дозволяє тоністам розносити від дверей до дверей свою «релігію».
— Вона не дозволяє, — крізь біль промовив тоніст, — але ми все одно це робимо.
— Ну звісно.
Тут він нарешті склав два плюс два.
— Ви ж… ви жниця Кюрі, — а далі обернувся до Сітри. — А ви теж жниця?
— Жниця Анастасія.
— Ніколи не бачив женців без мантій. Ваш одяг того ж кольору, що й мантії?
— Так простіше, — мовила Сітра.
Марі зітхнула, не зацікавлена його одкровенням.
— Піду по лід.
— По лід? — запитала Сітра. — Навіщо?
— Це ліки ери смертності проти набряку й болю, — пояснила вона й попрямувала до автомата з льодом, що стояв далі по коридору.
Тоніст перестав соватися, але все одно важко дихав від болю.
— Як тебе звати? — поцікавилася Сітра.
— Брат Макклауд.
«Точно, — подумала Сітра. — Всі тоністи — якісь-там брати чи сестри».
— Ну, мені шкода, брате Макклауд, я гадала, ти хочеш нам нашкодити.
— Те, що тоністи виступають проти женців, ще не означає, що ми бажаємо вам зла. Ми хочемо вас просвітити, як і решту. Можливо, навіть більше, ніж інших.
Він глянув на свою руку, яка почала набрякати, і застогнав.
— Не все так погано, — мовила Сітра. — Твої зцілювальні наніти мають…
Але він похитав головою.
— Тобто зцілювальні наніти теж зникли? Це взагалі законно?
— На жаль, так, — сказала Марі, повертаючись із льодом. — За бажання люди мають право страждати. Хай наскільки це відстало.
Тоді вона віднесла відерце з льодом до невеличкої кухні в номері, щоб покласти його в щось схоже на пакунок.
— Я можу дещо запитати? — озвався брат Макклауд. — Якщо ви жниці й з усіх боків над законом… то навіщо на мене нападати? Чого ви боїтеся?
— Це складно, — сказала Сітра, не бажаючи роз’яснювати тонкощі й інтриги їхньої теперішньої ситуації.
— Це може бути просто, — мовив він. — Ви можете зректися посади жниці й піти шляхом тоністів.
Сітра мало не розсміялася. Навіть попри біль, у нього було одне на думці.
— Я одного разу потрапила у монастир тоністів, — зізналася вона. Це, здається, йому сподобалося й відволікло від болю.
— Велика виделка співала вам?
— Я вдарила по камертону на олтарі, — підтвердила Сітра. — Я нюхала брудну воду.
— У ній повно хвороб, котрі раніше вбивали людей, — сказав тоніст.
— Я чула.
— Колись вони знову почнуть вбивати людей!
— Щиро в цьому сумніваюся! — заговорила Марі, повертаючись із льодом, замотаним у поліетиленовий пакет для сміття.
— Не сумніваюся, що ви сумніваєтеся, — відреагував тоніст.
Марі несхвально хмикнула та стала перед ним навколішки, притискаючи пакунок з льодом до його набряклого ліктя. Тоніст скривився, а Сітра допомогла тримати лід на місці.
Юнак кілька разів глибоко вдихнув, примиряючись як з холодом, так і з болем, а тоді сказав:
— Я належу до тонального ордену у Вічиті. Вам варто прийти до нас. Щоб відплатити за те, що зробили зі мною.
— А хіба ти не боїшся, що ми тебе зберемо? — глузувала Марі.
— Певне, ні, — мовила Сітра. — Тоністи не бояться смерті.
Але брат Макклауд її виправив.
— Ми її боїмось. Але приймаємо наш страх і стаємо вищими за нього.
Марі роздратовано підвелася на ноги.
— Ви, тоністи, вдаєте, що мудрі, але вся ваша система переконань сфабрикована. Це лише годящі уривки релігій ери смертності — і навіть не хороші уривки. Ви взяли все це і невміло зшили у розрізнену строкату ковдру. Вас не розуміє ніхто, крім вас самих.
— Марі! Я вже заламала йому руку, нам не варто його ще й ображати.
Але вона вже занадто заглибилася у свою тираду, щоб зупинитися.
— Анастасіє, а ти знала, що існує принаймні сто різних тональних культів, і в кожному власні правила? Вони люто сперечаються, чи їхній божественний тон — це соль-дієз чи ля-бемоль, і навіть не можуть вирішити, чи називати оте їхнє божество «Велика вібрація» чи «Великий резонанс». Тоністи відрізають собі язики, Анастасіє! Вони себе осліплюють!
— То екстремісти, — сказав брат Макклауд. — Більшість не такі. В моєму ордені не так. Ми належимо до локранського ордену; видалення наших нанітів — це найекстремальніша річ для локранців.