Сьогоднішня жертва була дев’яностотрирічною жінкою, якій на вигляд було тридцять три і яка постійно була заклопотана. Коли вона не дивилася в телефон, то копирсалася в сумочці; коли не копирсалася в сумочці, то роздивлялася свої нігті, чи рукав своєї блузи, чи обвислий ґудзик на жакеті.
«Що її так лякає в бездіяльності?» — цікавило Сітру. Жінка була так захоплена собою, що навіть не уявляла, що зацікавила жницю, яка йшла за десять ярдів позаду.
Не те щоб жниця Анастасія не привертала до себе уваги. Вона обрала мантію бірюзового кольору. Насправді це був стильно висвітлений бірюзовий, та все одно досить яскравий, щоб люди звертали увагу.
Заклопотана жінка саме розпочала палку телефонну розмову, стоячи на розі й чекаючи, поки ввімкнеться зелене світло. Сітрі довелося постукати її по плечу, щоб привернути увагу. Тільки-но вона це зробила, всі навколо відбігли подалі, наче стадо газелей після нападу лева на одну з них.
Жінка до неї обернулася, але ще не усвідомила серйозності ситуації.
— Деворо Мюррей, я — жниця Анастасія, і вас обрали для збирання.
Міс Мюррей почала шалено вдивлятися в усе навколо, наче шукаючи лазівки у вироці. Але її не було. Повідомлення було просте; його ніяк не можна було неправильно зрозуміти.
— Коллін, я тобі передзвоню, — сказала вона у трубку, наче поява жниці Анастасії була незручністю, а не завершенням її життя.
Змінилося світло на світлофорі. Вона не перейшла. І її нарешті наздогнала реальність.
— О Господи, о Господи! — вигукнула вона. — Просто тут? Просто зараз?
Зі складок своєї мантії Сітра витягнула підшкірного пістолета і швидко вколола ним жінку в руку. Та зойкнула.
— І це все? Тепер я помру?
Сітра не відповіла. Вона дала жінці це перетравити. Саме тому Сітра й дозволяла ці миті непевності. Тепер жінка просто стояла, чекаючи поки в неї підкосяться ноги, чекаючи, поки її огорне темрява. Вона нагадувала малу дитину: безпорадну й покинуту. Раптом її телефон, і сумочка, і нігті, і рукав, і ґудзик узагалі перестали мати значення. Все її життя знагла постало перед нею, як панорама. Саме цього й хотіла для своїх об’єктів Сітра. Різкого моменту панорами. Це було для їхнього блага.
— Вас обрали для збирання, — спокійно повторила Сітра — вона говорила без осуду чи злості, а зі співчуттям. — Я даю вам місяць, щоб привести своє життя до ладу і попрощатися. Один місяць, щоб підготуватися до кінця. А тоді ми поговоримо знову, і ви скажете мені, як хочете померти.
Сітра спостерігала, як жінка намагається це обмізкувати.
— Місяць? Обрати? Ви мені брешете? Це якась перевірка?
Сітра зітхнула. Люди так звикли, що женці нападають, немов ангели смерті, миттєво відбираючи життя, що ніхто не був готовий до трішки іншого підходу. Але кожен жнець мав свободу діяти на власний розсуд. І саме такий спосіб обрала жниця Анастасія.
— Жодних перевірок, жодних трюків. Один місяць, — сказала Сітра. — В маячку, який я щойно ввела у вашу руку, є зернина смертельної отрути, і вона активується, тільки якщо ви спробуєте залишити Мідмерику задля уникнення збирання чи якщо не зв’яжетеся зі мною впродовж наступних тридцятьох днів, щоб повідомити, де і як хочете провести власне збирання.
Тоді вона дала жінці візитівку. Бірюзове чорнило на білому тлі. Там було написано лише «Жниця Анастасія» і номер телефону, що використовувався винятково для спілкування з суб’єктами збирання.
— Якщо втратите цю картку, не турбуйтеся — просто зателефонуйте на звичайний номер Мідмериканської цитаделі женців, оберіть третій варіант і дотримуйтеся підказок, як залишити мені повідомлення, — мовила Сітра, а тоді додала, — і прошу, не намагайтеся отримати імунітет від іншого женця — вони всі знатимуть, що вас обрали, і зберуть просто на місці.
У жінки виступили сльози, і Сітра побачила, як у ній закипає злість. Цього варто було очікувати.
— Скільки вам років? — зі звинуваченням у голосі зажадала знати жінка, трохи набундючившись. — Як ви можете бути жницею? Вам, напевне, не більш як вісімнадцять!
— Я нещодавно відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя, — підтвердила Сітра. — Але вже майже рік як стала жницею. Вам може не подобатися, що вас збере така юна жниця, але ви все одно маєте підкоритися.
А тоді почалися умовляння.
— Прошу, — благала жінка, — невже ви не можете дати мені ще шість місяців? У травні моя донька виходить заміж…
— Я певна, вона може перенести дату.