Лише тональні культи продовжують традицію віри. Абсурдність тональних вірувань чарівна й водночас інколи тривожна. Між різноманітними сектами немає організованості, тож вони різняться, але мають кілька спільних рис. Усі вони зневажають женців. І всі вони вірять у «Великий резонанс» — чутну людині живу вібрацію, яка об’єднає світ, немов біблійний месія.
Я ще не наткнувся на живу вібрацію, але якщо наткнусь, то, безперечно, матиму до неї питання. Хоч очікую, що відповідати вона буде одноманітно.
Рован отямився в незнайомому ліжку, в кімнаті, якої ніколи не бачив. Він одразу відчув, що вже не в Мідмериці. Спробував поворушитися, але його руки були прив’язані до стовпчиків на ліжку. І не лише прив’язані, але й пристебнуті шкіряними пряжками. Йому трохи боліла спина, й хоча кляпа в роті вже не було, та залишилося дивне відчуття.
— Нарешті ти отямився! Вітаю в Сан-Антоніо!
Він обернувся й несподівано побачив у кімнаті Тайґера Салазара.
— Тайґере?
— Пам’ятаю, як ти завжди був у центрі відродження, коли я отямлювався після ляпання. Вирішив, що зроблю те саме для тебе.
— А я тимчасово помер? Це він? Центр відродження?
Ще не договоривши, він уже знав, що це не так.
— Ніт, ти був не мертвий, — мовив Тайґер. — Тебе просто вирубали.
У Рована ще не розсіявся в голові туман, але він не забув, за яких обставин знепритомнів у домі женця Брамса. Він провів язиком по зубах і зрозумів, що з ними щось не те. Вони були нерівні й набагато коротші, ніж мали бути. Гладенькі, але коротші.
Тайґер помітив, що той робить.
— Тобі вибили кілька зубів, але вони вже відростають. Нормальними стануть десь за день чи два… і це мені нагадує…
Він нахилився до тумбочки біля ліжка і простягнув Рованові склянку молока.
— Для дози кальцію. Інакше зцілювальні наніти висмокчуть його з твоїх кісток… — Тут він пригадав, що Рован прив’язаний до ліжка. — О, точно, тьху.
Він нахилив соломинку Рованові до рота, щоб той міг пити, і хоча в Рована була тисяча питань, він пив, бо просто помирав від спраги.
— Тобі обов’язково було відбиватися, коли по тебе прийшли? — заговорив Тайґер. — Якби ж ти тільки погодився, то був би цілий, і не довелося б тебе зв’язувати.
— Тайґере, що ти в біса верзеш?
— Ти тут, бо мені потрібен був спаринг-партнер! — радісно сказав Тайґер. — Я попросив про тебе.
Рован був не певен, що правильно його почув.
— Спаринг-партнер?
— Хлопці, які по тебе поїхали, сказали, що ти виявився першокласним козлом. Навалився на них, і вони не мали вибору, окрім як відбиватися, — невже ти їх звинувачуєш?
Рован міг лише ошелешено мотати головою. Що тут відбувається?
Тоді відчинилися двері, і якщо все було дивно доти, то зараз стало просто сюрреалістично.
Бо перед Рованом стояла мертва жінка.
— Привіт, Роване, — сказала жниця Ренд. — Така рада тебе бачити!
Тайґер насупив лоба.
— Почекайте, ви знайомі? — він якусь мить поміркував. — О, точно — ви ж обоє були на тій вечірці, де я врятував верховного клинка від утоплення!
Рован відчув, як молоко підступає назад, і, давлячись ним, закашлявся. Він мусив знову ковтнути, щоб воно не вилилося з рота. Як це можливо? Він же її прикінчив! Він усіх їх прикінчив: Ґоддарда, Хомського і Ренд — вони згоріли на попіл. Але вона стояла перед ним — яскраво-зелений фенікс, який постав з попелу.
Рован потягнув свої пута, бажаючи їх розірвати, але водночас усвідомлюючи, що цього не трапиться.
— Прикинь, — широко всміхався Тайґер. — Я, точно як ти, став учнем. Відмінність тільки в тому, що я стану женцем!
Ренд посміхнулася.
— Він був таким файним учнем.
Рован спробував утамувати паніку і зосередитися на Тайґері, намагаючись витіснити зі свідомості жницю Ренд, бо він міг впоратися лише з чимось одним за раз.
— Тайґере, — дивлячись на свого друга, сказав Рован, — хай що, на твою думку, тут відбувається, ти помиляєшся. Ти жахливо помиляєшся! Ти маєш звідси вибратися, Маєш тікати!
Але Тайґер розреготався.
— Чуваче! Заспокойся. Не все навколо здоровецька змова!
— Але це так! — наполягав Рован. — Це так! Тікай, поки не пізно!
Але що більше Рован говорив, то божевільніше це звучало.
— Тайґере, чому б тобі не зробити Рованові сандвіча? Я певна, він голодний.
— Точно! — мовив Тайґер, а тоді підморгнув Рованові. — І я не кластиму латук.
Щойно Тайґер вийшов, жниця Ренд зачинила двері. І замкнула.
— У мене обгоріло понад п’ятдесят відсотків тіла, і був зламаний хребет, — повідала жниця Ренд. — Ти залишив мене помирати, але мене далеко не так просто прикінчити.