— Куди ви мене ведете? — запитав він в одного з охоронців.
— Туди, куди нам наказала жниця Ренд.
Це й усе, що Рован з нього витягнув.
Він запам’ятовував усе, що бачив: керамічну лампу біля ліжка в крайньому разі можна було використати як зброю. Вікна не відчинялися і, певне, були зроблені з непробивного скла. Коли він був прив’язаний до ліжка, то міг бачити лише небо… але тепер, поки його виводили з кімнати, зміг роздивитися, що вони у висотці. Це була квартира — і коли вони пройшли довгим коридором, що переходив у величезну вітальню, Рован збагнув, що це пентгауз.
Незасклену веранду за вітальнею перетворили на спортивну зону для спарингів з бокатору. Тут на Рована чекали жниця Ренд і Тайґер, який розминався і скакав навколо, немов професійний боксер, що чекає на бій за пояс чемпіона.
— Сподіваюся, ти готовий, щоб тебе відлупцювали, — мовив Тайґер. — Я тренувався, відколи сюди потрапив!
Рован обернувся до Ренд.
— Ти серйозно? Справді змусиш нас спарингувати?
— Тайґер сказав, що для того ти й тут, — дратівливо підморгнула вона.
— Тобі хана! — мовив Тайґер. Рован би розсміявся, якби все не було так заплутано.
Ренд сіла у велике червоне крісло, що не гармоніювало з кольором її мантії.
— Повеселімося!
Рован з Тайґером на відстані кружляли один навколо одного — традиційний початок матчу з бокатору. Тайґер узявся фізично його дражнити, що теж було традиційно, але Рован не відповідав. Натомість він нишком оцінив обстановку. Він зміг роздивитися кілька дверей усередині пентгаузу: вони, напевне, вели до ванни й гардероба. Були тут і відрита кухня та їдальня на підвищенні, з панорамними вікнами. Подвійні двері точно були вхідні. Ззовні мають бути ліфти й пожежні сходи. Рован спробував уявити втечу — але усвідомив, що якби втік, то залишив би Тайґера в кігтях жниці Ренд. Він не міг так учинити. Він мав якось переконати Тайґера до нього приєднатися. Він був досить упевнений, що зможе це зробити, на це просто потрібен час, але Рован не уявляв, скільки має того часу.
Першим атакував Тайґер, кинувшись на Рована в класичному стилі «бокатору чорної вдови». Рован ухиливсь, але не достатньо швидко — і не лише тому, що не думав про бій, а й тому, що в нього задубіли м’язи і сповільнилися рефлекси після того, як він невідомо скільки пролежав, прив’язаний до ліжка. Йому довелося вириватися, щоб не притиснули до підлоги.
— Казав же, брате, що я крутий!
Рован зиркнув на Ренд, намагаючись відчитати її емоції. Вона була не така відчужена, як зазвичай, а натомість уважно спостерігала, вивчаючи кожен рух двобою.
Рован довбонув Тайґера в грудину ребром долоні, щоб вибити повітря з легень і отримати перевагу, аби відновити рівновагу. Тоді зачепив ногою Тайґрову ногу, щоб його звалити. Тайґер передбачив цей рух і відбив його ударом ноги. Він влучив, але удар був недостатньо сильний, щоб збити Рована з ніг.
Вони відскочили один від одного та знову почали кружляти. Тайґер, безумовно, став сильніший. У нього, як і в Рована, з’явилися м’язи. Ренд гарно його натренувала, але мистецтво бокатору полягає не лише у фізичній майстерності. Є ще психологічний компонент, а тут перевагу мав Рован.
Він почав дуже передбачувано бити й захищатися, використовуючи всі стандартні рухи, і знав, що Тайґер знатиме, як їх відбивати. Рован дозволив, щоб його вкладали на підлогу — але тільки в такий спосіб, щоб знову швидко опинятися на ногах і не дозволити Тайґерові притиснути його. Він бачив, як Тайґер набирає впевненості. Він вже й так був достатньо самовпевнений — знадобилося небагато, щоб еґо Тайґера роздулося до розміру кульки, яка от-от лусне. І коли прийшла вдала мить, Рован почав атакувати Тайґера за допомогою комбінації цілковито нелогічних прийомів. Вони були протилежні до дій Тайґера — суперечили його очікуванням. Рован до того ж використав власні прийоми, поза стандартами 341 серії бокатору. Його атака велася за правилами, про існування яких Тайґер навіть і не підозрював.
Рован із силою звалив друга, так його притиснувши, що той не мав можливості вибратися — та все одно відмовлявся визнати свій програш. Натомість це зробила Ренд, і Тайґер завив у театральній агонії.
— Він змахлював! — наполягав він.
Ренд підвелася.
— Та ні, він просто б’ється краще, ніж ти.
— Але…
— Тайґере, стули пельку, — сказала вона. Й він послухався. Він підкорився їй, немов домашня тваринка. І навіть не якась небезпечна чи екзотична. Скоріше як щеня, яке насварили. — Тобі просто потрібно продовжувати покращувати свої навички.