— Ви можете вкрасти моє фізичне безсмертя, — сказав жниці Анастасії він, — але цей останній виступ завжди житиме в театральних літописах.
Поки зала наповнювалася театралами, жнець Костянтин підійшов ззаду до Сітри, яка чекала за кулісами.
— Не бійся. Ми тут, щоб тебе захистити.
— Я не боюся, — сказала вона йому. Направду вона боялася, але її страх пересилювало почуття злості, що на неї полюють. А ще вона трохи мала страх сцени, хоча й знала, що це безглуздо, але не могла його позбутися. Акторство. Які жахи вона має пережити заради своєї професії!
У театрі був аншлаг, і хоча ніхто цього не знав, та серед глядачів було більше двадцятьох переодягнених гвардійців клинка. В афіші писали, що театрали стануть свідками дечого, ще не баченого на сцені Мідмерики, — і хоча люди трохи двозначно поставилися до такої заяви, їм також було цікаво, що це може бути.
Доки жниця Анастасія чекала за кулісами, жниця Кюрі зайняла своє місце в п’ятому ряду. Її сидіння виявилося некомфортно малим. Вона була жінка висока і впиралася колінами в сидіння перед собою. Більшість людей поруч з нею просто-таки мертвою хваткою тримали свої програмки, нажахані, що доведеться цілий вечір просидіти біля жниці, бо гадали, що вона тут для того, аби когось із них зібрати. Один чоловік поряд був товариський. І не лише товариський, а й балакливий. У нього були схожі на гусінь вуса, що смикалися, коли він говорив, і жниця Кюрі стримувалася, щоб не розсміятися.
— Яка честь потрапити в товариство верховної дами смерті, — сказав він, перш ніж погасили світло. — Сподіваюся, ви не проти, що я вас так називаю, ваша честе. Є лише кілька женців у Мідмериці — та ні, на світі, — яких звеличують так само, як вас, і мене не дивує, що ви є покровителькою театру ери смертності. Такими є лише найбільш просвітлені!
Вона роздумувала, чи не відправили цього чоловіка, щоб прикінчити її компліментами.
Жниця Анастасія дивилася виставу з-за лаштунків. Зазвичай розваги ери смертності були їй так само незбагненні, як і більшості людей. Пристрасті, страхи, тріумфи і втрати — це не мало сенсу для світу без нужди, жадоби і природної смерті. Але, ставши жницею, вона почала краще за більшість розуміти смертність — і, безперечно, почала розуміти жадобу й жагу до влади. Ці речі могли бути відсутні в житті більшості людей, але вони клекотіли в Цитаделі женців, більше й більше виходячи з темних закутків і стаючи панівною тенденцією.
Підняли завісу й почали виставу. Хоча Сітра не розуміла більшості лексики, владні махінації просто заворожували — але недостатньо, щоб вона втратила пильність. Кожен рух за сценою, кожен звук реєструвався, немов сейсмічний поштовх. Якщо тут є хтось, хто бажає її прикінчити, вона знатиме про його появу задовго до спроби.
— Ми маємо якнайдовше приховувати це від Шторму, — мовила П’юриті. — Він не має знати про те, що відбувається, доки воно не відбудеться.
Та П’юриті приховувала речі не лише від Шторму, а й від Ґрейсона.
— Ти знаєш свою частину — і це все, що ти маєш знати, — сказала йому П’юриті, наполягаючи: що менше людей знає всі факти, то менші шанси на провал.
Ґрейсон відігравав таку просту роль, що аж образливо. Він мав у конкретний час влаштувати диверсію в алеї біля театру. Ціль полягала в тому, щоб відвернути увагу трьох камер Шторму, і це створить в алеї тимчасову сліпу зону. Доки ті камери визначатимуть стан справ у Ґрейсона, П’юриті з кількома іншими членами команди прошмигне в бічні двері театру. А решта має залишатися для Ґрейсона таємницею.
Якби він міг бачити цілу картину — якби знав, що П’юриті з командою там робитимуть, — то краще б знав, які є варіанти, щоб водночас і запобігти цьому, і захистити П’юриті від наслідків провальної місії. Але не знаючи плану, він міг лише чекати на розв’язку і спробувати мінімізувати шкоду.
— Ти наче знервований, Слейде, — помітила П’юриті, коли вони того вечора виходили з її квартири. Зі зброї в неї був лише неприєднаний до мережі телефон і кухонний ніж, прихований у теплому пальті — ймовірно, для використання не проти женців, а проти того, хто стане в неї на шляху.