— А хіба ти не знервована?
Вона потрусила головою і посміхнулася.
— Збуджена, — сказала йому вона. — Наче шпильками коле все тіло. Обожнюю таке відчуття!
— Це просто твої наніти намагаються збити викид адреналіну.
— Хай спробують!
П’юриті дала зрозуміти, що вірить у те, що Ґрейсон зможе виконати своє завдання, — але не цілком, бо мала запасний план.
— Пам’ятай, що Манж стежитиме за всією операцією з даху, — сказала вона. — Хай яку ти збираєшся влаштувати диверсію, вона має бути достатньо серйозна, щоб привернути увагу всіх трьох камер. Якщо не вдасться, то Манж тобі допоможе.
Більшу частину століття Манж вдосконалював навичку користування рогаткою. Спершу Ґрейсон вирішив, що той просто виведе з ладу камери, якщо вони не розвернутися до Ґрейсона, — але він не міг цього зробити, бо так Шторм отримає сигнал, що не все гаразд. Натомість запасним планом було вивести з ладу Ґрейсона.
— Якщо не зможеш зробити цього сам, то Манж запхає у твій мозок річковий камінь гарного розміру, — П’юриті сказала це скоріше з насолодою, ніж зі співчуттям. — Кров і сум’яття точно дозволять розвернути всі три камери!
Останнє, чого хотів Ґрейсон, це вибути з ладу в такий важливий момент, а за кілька днів прокинутися у центрі відродження й почути, що жниць Кюрі й Анастасію прикінчили.
Вони з П’юриті розділилися за кілька кварталів до театру, і Ґрейсон попрямував до місця, де має виступити перед камерами Шторму. Він не поспішав туди, бо якби прийшов зарано і чекав, то це було би підозріло. Тож він прогулювався районом, намагаючись вирішити, що в біса робитиме. Люди його або ігнорували, або уникали. Він уже звик до цього, відколи перебрав на себе цю нову персону — але сьогодні, він постійно помічав усі погляди. І не лише погляди людей на вулиці, але й електронні. Вони були всюди. Камери Шторму були непомітні в будинках і офісах — але тут, на вулиці, їх не намагалися ховати. Вони змінювали напрямок і крутилися. Вони дивилися в усі боки. Вони фокусувалися й наближали картинку. Кілька з них, здається, обернулося до небес, наче щось споглядаючи. Як воно — не лише мати стільки нової інформації, а й могти одночасно всю її обробляти? Досліджувати світ з перспективою, якої і не уявляють звичайні люди?
За хвилину до своєї диверсії Ґрейсон розвернувся й пішов назад до театру. Камера на краю дашка над кав’ярнею, повз яку він проходив, обернулася до нього, і він злегка відвів погляд, не бажаючи зустрітися очима зі Штормом, боячись, що той судитиме його за всі невдачі.
Дорогою з роботи додому Ґевін Блодґетт нечасто запам’ятовував, що відбувалося на вулиці, — здебільшого тому, що там нічого не відбувалося. Він, як і більшість людей, був рабом звички, проживаючи пасивне, але комфортне життя, яке, певне, ніяк не зміниться в прийдешні століття. І це добре. Бо, зрештою, його дні були ідеальні, вечори — приємні, а мрії — радісні. Йому було тридцять два, і раз на рік, якраз на свій день народження, він повертав свій вік до тридцяти двох. Він не мав аніякого бажання старішати. Він не мав аніякого бажання молодшати. Він був у розквіті сил і планував завжди таким залишатися. Він ненавидів усе, що порушувало його рутину, тож коли помітив, як на нього коситься лихочинець, то прискорив ходу, сподіваючись, що той пройде повз і забереться звідси. Але в лихочинця були інші плани.
— Тобі щось не подобається? — трохи занадто голосно запитав лихочинець, стаючи перед Ґевіном.
— Усе подобається, — сказав Ґевін і вчинив так, як робив завжди, коли опинявся в неспокійній ситуації. Він усміхнувся та почав бубоніти. — Я просто роздивлявся ваше волосся… ніколи не бачив такого темного… приголомшливо. А це що, роги? Я сам, звісно, ніколи не робив модифікацій тіла, але знайомий з людьми, які…
Лихочинець схопив його за лацкан пальта і штовхнув до стіни. Недостатньо сильно, щоб активувати його наніти, але достатньо сильно, щоб чітко дати зрозуміти: він не відпустить Ґевіна.
— Ти з мене насміхаєшся? — голосно сказав лихочинець.
— Зовсім ні! Я б ніколи!
Він був наполовину нажаханий, а наполовину зрадів можливості стати центром чиєїсь уваги. Він швиденько оцінив навколишню обстановку. Він опинився на розі театру, на початку провулка. Перед входом у театр нікого не було, бо вже почалася вистава. На вулиці було не зовсім безлюдно, але поруч нікого. Однак люди прийдуть на допомогу. Порядні люди завжди допоможуть тому, до кого чіпляється лихочинець, а більшість людей порядні.