Лихочинець відтягнув його від стіни, підбив під коліна та штовхнув на землю.
— Краще гукай на допомогу. Ну ж бо!
— Д… допоможіть, — сказав Ґевін.
— Голосніше!
Його навіть не довелося знову припрошувати.
— Допоможіть! — невпевнено крикнув він. — РЯТУЙТЕ!
Тепер це помітили люди, що були трохи оддалік. Кілька прийшло з іншого напрямку — і головне, Ґевін міг роздивитися зі свого місця на землі, що до нього розвернулося кілька камер, прилаштованих на дашках і ліхтарних стовпах. Добре! Це побачить Шторм. Він займеться цим лихочинцем. Він уже, напевне, спрямовує сюди миротворців.
Лихочинець теж подивився на камери. Вони його, здається, засмутили, як і мало бути. Тепер захисне око Шторму додало Ґевіну сміливості.
— Ану шуруй звідси, — сказав лихочинцю він, — поки Шторм не стер тебе!
Але лихочинець, здається, його не чув. Натомість він дивився в інший кінець провулка, де люди вивантажували щось із вантажівки. Лихочинець почав бурмотіти. Ґевін не зовсім розібрав, але, здається, почув слова «перше побачення» й «кислота». Невже цей лихочинець готує романтичну пропозицію? Щось із використанням галюциногенів? Ґевін був водночас нажаханий і заінтригований.
Тут до них дійшли перехожі, яких він покликав на допомогу. І хай як Ґевін хотів їхньої допомоги, він також був трішки розчарований, що вони так швидко з’явилися.
— Агов, що тут відбувається? — озвавсь один з перехожих.
Тоді лихочинець поставив Ґевіна на ноги. Що він зібрався зробити? Вдарити його? Вкусити? Лихочинці непередбачувані.
— Просто відпусти мене, — слабко промовив Ґевін. У глибині душі він сподівався, що лихочинець цілковито проігнорує його прохання.
Але той відпустив Ґевіна, наче раптом повністю втратив інтерес до знущань над ним, і побіг далі в провулок.
— З вами все гаразд? — запитав один з тих, хто прийшов Ґевінові на допомогу з того боку вулиці.
— Так. Я в нормі.
І це його трішки розчарувало.
— Геть! Хочеш ти порушить Олімп?
Коли на сцені промовили цю фразу, асистент постановника шалено замахав жниці Анастасії руками.
— Це сигнал вам, ваша честе, — сказав їй він. — Уже можете виходити на сцену.
Вона глянула на женця Костянтина, який у своєму офіційному смокінгу нагадував безглуздого дворецького. Він їй кивнув.
— Робіть те, для чого ви тут, — сказав їй він.
Вона пройшла на сцену так, щоб її мантія розмаялася позаду для драматичного ефекту. Вона почувалася так, немов одягнула костюм. Вистава у виставі.
Після появи на сцені вона почула зойки з зали. Жниця Анастасія не така легендарна й відома широкій публіці, як жниця Кюрі, але завдяки мантії стало чітко зрозуміло, що це жниця, а не член римського сенату. На сцені вона була чужинкою, небажаною гостею, і публіка почала здогадуватися, що має відбутися. Зойки перейшли у тихий гул — але через прожектори Сітра не могла роздивитися присутніх. Вона здригнулася, коли сер Альбін заговорив дзвінким поставленим голосом: «І Брут коліна даремно гнув»?
Сітра ніколи раніше не виходила на театральну сцену; вона не очікувала, що освітлення буде таке яскраве та спекотне. Завдяки цьому актори особливо чітко підсвічувалися. Обладунки центуріонів сяяли. Від тунік Цезаря й сенаторів так відбивалося світло, що їй боліли очі.
— Скажіть за мене, руки! — заволав один з акторів. Тоді змовники повиймали свої кинджали й почали «вбивати» Цезаря.
Жниця Анастасія стояла позаду, радше як привид, а не учасниця. Вона зиркнула в темряву на глядачів, тоді усвідомила, що це надзвичайно непрофесійно, тож знову звернула увагу на події на сцені. Вона витягнула власний кинджал лише після жесту одного з акторів. Кинджал був зі сталі, але з чорним покриттям. Подарунок жниці Кюрі. Побачивши зброю, публіка почала гудіти ще більше. Хтось у темряві почав лементувати.
Алдрич — з надлишком театрального гриму на обличчі й у залитій несправжньою кров’ю туніці — підморгнув їй тим оком, якого не бачила публіка.
Сітра підійшла до нього й застромила ножа просто між ребра, влучивши прямо в серце. Хтось у залі закричав.
— Сер Альбін Алдрич, — голосно сказала вона. — Я прийшла вас зібрати.
Чоловік скривився, але з ролі не вийшов.
— Et tu, Brute? — видав він. — Тож падай, Цезарю.
Тоді вона змістила положення ножа, перерізавши йому аорту, і він ковзнув на землю. Він востаннє вдихнув і помер, якраз по розкладу, просто як писав Шекспір.
Шок прокотився поміж глядачів, немов електричний струм. Ніхто не знав, що робити, як реагувати. Хтось почав аплодувати. Жниця Анастасія інстинктивно здогадалася, що то жниця Кюрі, а побачивши, як вона аплодує, інші теж нервово приєдналися.