— Ні!!!!! — заволав Ґрейсон.
Вона мертва впала долу, і без жодного драматизму загиблого Цезаря. Ніяких останніх слів, ніякого прийняття чи непокори в погляді. Просто однієї миті тут, а наступної вже мертва.
«Ні, не мертва, — усвідомив Ґрейсон. — Зібрана».
Він кинувся до неї. Спробував колисати її голову, сказати їй те, що вона зможе забрати з собою туди, куди вирушають зібрані, але було запізно.
Підбігло більше людей. Переодягнені женці? Гвардійці? Ґрейсон не знав. Тепер він почувався немов привид, спостерігаючи, як Костянтин роздає накази.
— Не дайте їм розпочати пожежу, — наказав він. — Зіпсували водопостачання розприскувачів.
Тож Костянтин таки його почув! І він не причетний до змови!
— Виведіть звідси людей! — заверещав Костянтин, але публіка не чекала на запрошення — всі вже перелазили одне через одного, дістаючись виходів.
Поки Костянтин не встиг знову звернути на нього свою увагу, Ґрейсон ніжно відпустив П’юриті й рвонув геть. Він не міг дозволити внутрішньому горю та сум’яттю опанувати ним. Не зараз. Бо він ще не довів до кінця свою місію. Кислота й досі являє собою реальну небезпеку, і хоча здавалося, що зараз женці по всьому театру знешкоджували його пособників, це буде марно, якщо ті розприскувачі таки спрацюють.
Ґрейсон побіг назад вузьким коридором, у якому бачив стару пожежну сокиру, котра, певне, була там ще з часів ери смертності. Він розтрощив скляний стенд, за яким вона висіла, і відчепив її від стіни.
Через паніку поміж глядачів жниця Кюрі не могла розчути попередження женця Костянтина. Одначе вона й так знала, що має робити: в будь-який спосіб зупинити нападників. Тримаючи в руці ножа, вона була цілком готова приєднатися до битви. Вона не могла заперечити, що це бадьорило: знищити тих, хто намагається знищити її саму. Вона підсвідомо відчувала, що коли дозволить укоренитися цьому почуттю, це може бути небезпечно.
Повернувшись до виходу, вона помітила в холі театру лихочинця. У нього був пістолет, і він стріляв у кожного, хто траплявся йому на шляху. В іншій руці він тримав щось схоже на смолоскип і підпалював ним усе, що могло горіти. То от як вони грають! Вирішили влаштувати пастку в театрі й усіх спалити. Вона чомусь очікувала від цих нападників більшого. Але, можливо, це лише розгнівані лихочинці.
Вона вилізла на дві спинки сидінь, тож опинитися над глядачами, які саме втікали. Тоді вона заховала в піхви свій кинджал і витягнула сюрикен. За пів секунди вона визначила кут і щосили кинула сюрикен. Він крутнувся над головами в натовпі, вилетів у хол і влучив у череп палія. Той упав, випустивши зброю та смолоскип.
Кюрі якусь мить насолоджувалася тріумфом. У частині холу розпочалася пожежа, але то було несерйозно. Вже за секунду чи дві пролунає пожежна тривога, й увімкнуться розприскувачі, гасячи полум’я, перш ніж воно завдасть шкоди.
Сітра одразу впізнала хлопця, якого знала як Ґрейсона Толлівера. Його волосся, одяг і ті маленькі ріжки на скронях, можливо, й могли надурити когось іншого, але його видавала худорлява статура й мова тіла. І його очі. Дивне поєднання погляду оленя, на якого світять фари, й росомахи перед нападом. Малий жив у постійному стані «битися чи вшитися».
Поки Костянтин роздавав своїм підлеглим накази, Ґрейсон побіг кудись коридором. Сітра й досі тримала в руці лезо, яким зібрала Алдрича. Тепер їй доведеться використати його проти Толлівера — хоча, незважаючи на його очевидну причетність до злочину, вона відчувала сумніви, бо хай як хотіла припинити ці напади, також хотіла глянути йому в очі на власних умовах і почути від нього правду. Яку він відіграє у цьому роль? І чому?
Коли вона до нього добігла, він чомусь тримав сокиру.
— Анастасіє, відійдіть! — прокричав він.
Невже він настільки дурний, що гадає, наче може боротися цим? Вона-бо жниця, яка володіє усіма видами холодної зброї. Сітра швидко прорахувала, як його обеззброїти й тимчасово вбити, і вже майже це зробила, коли він зробив те, чого вона не чекала.
Він ударив сокирою трубу, яка проходила по стіні.
Жнець Костянтин та гвардієць клинка підбігли до неї, якраз коли його сокира з’єдналася з трубою. Її розірвало після одного удару. Гвардієць клинка кинувся на хлопця, опинившись між Сітрою та розбитою трубою, з якої тепер потоком лилася вода. Але вже за хвильку замість води звідти потекло щось інше. Чоловік з криком упав долу, і з нього почала злазити шкіра. Це була кислота! Кислота в трубах? Як це можливо?
Кислота бризнула в обличчя женця Костянтина, і він заволав від болю. Вона обляпала сорочку Ґрейсона, спалюючи її так само, як і частину шкіри під одягом. Далі тиск у трубі впав, і струмінь води перетворився на потічок, що роз’їв підлогу.