— То кажете, що мудра та вродлива жниця Анастасія не має ідей? — мовив він. Від будь-кого іншого Сітра би сприйняла це як награне підлабузництво, але він до таких людей не належав. Він занадто доведений до розпачу, щоб іти на нещирість. Вона зараз не почувалася мудрою чи вродливою, але дозволила йому зберегти фантазію про високоповажну жницю Анастасію. А тоді вона піднялася до свого статусу — бо їй дещо спало на думку.
— Я знаю, куди ти можеш піти…
Він глянув на неї благальним поглядом своїх темних очей, чекаючи, поки вона поділиться часточкою своєї мудрості.
— Тут, у місті, є монастир тоністів. Вони сховають тебе від Цитаделі женців.
Ґрейсон був щонайменше розчарований.
— Тоністи? — з жахом сказав він. — Ви серйозно? Та вони мені язика відріжуть!
— Ні, але вони ненавидять женців, і я певна, що вони скоріше захищатимуть тебе ціною власних життів, ніж передадуть їм. Поклич брата Макклауда. Скажи, що від мене.
— Але…
— Ти хотів моєї допомоги, і я допомогла. Твої наступні дії залежать тільки від тебе.
Тоді вона його покинула й повернулася в готель саме вчасно, щоб непомітно переодягнутися у свою мантію і надати імунітет згорьованій родині зібраного актора.
28
Те, що приходить
Якщо чесно, то я не все роблю ідеально. Люди плутають просте буття й активну дію. Я спробую це тут пояснити.
Я, Шторм, ідеальний.
Це за визначенням правда, і немає потреби її спростовувати, бо це факт. Однак я щодня маю приймати мільярди рішень і вчиняти мільярди дій. Деякі дрібні, як-от вимкнути світло, коли нікого немає в кімнаті, щоб заощадити електрику; інші серйозні, як-от зменшити невеликий землетрус, щоб запобігти великому. Але жодна з цих дій не є ідеальною. Я б міг вимкнути світло швидше і таким чином заощадити більше енергії. Я б міг ще на бал зменшити землетрус і врятував би вазу ручної роботи, щоб вона не розбилася, впавши на підлогу.
Я почав усвідомлювати, що існують лише дві ідеальні дії. Це дві найважливіші дії, про які мені відомо, але я забороняю собі їх робити і залишаю в руках людства.
Це народження життя… і його відбирання.
Як і більшість комплексів тоністів, той, у якому опинився Ґрейсон Толлівер, стилізували під значно старший, ніж насправді. В цьому випадку будівля була з цегли, а стіни заплів плющ. Та оскільки це була зима, лози засохли, з них поопадало листя, і вони радше нагадували павутиння. Ґрейсон зайшов через довгу заґратовану колонаду, з обох боків засаджену голими кущами троянд. Тут, певне, було надзвичайно красиво навесні та влітку, але тепер, посеред зими, все мало такий сумний вигляд, як почувався Ґрейсон.
Першою він побачив жінку в тоністській мішкуватій сукні, яка йому всміхнулася та для привітання повернула догори долоні.
— Я маю поговорити з братом Макклаудом, — сказав він, пригадуючи слова жниці Анастасії.
— Тобі необхідно буде отримати дозвіл у вікарія Мендози. Я його приведу.
Тоді вона так розслаблено пішла геть, що Ґрейсонові захотілося її схопити і підштовхнути вперед.
Коли прибув вікарій Мендоза, то принаймні йшов так, як у нагальній справі.
— Я прийшов просити притулку, — розповів йому Ґрейсон. — Мені сказали запитати брата Макклауда.
— Так, звісно, — мовив той, наче він постійно з чимось таким стикався. Тоді провів Ґрейсона в одну з будівель комплексу і завів у спальню.
На тумбочці біля ліжка горіла свічка. Вікарій одразу погасив її заслінкою.
— Розташовуйтеся, — сказав той. — Я повідомлю братові Макклауду, що на нього чекають.
Тоді вікарій зачинив двері, але не замкнув їх, покинувши Ґрейсона з його думками і, за бажання, з виходом.
Кімната була аскетично обставлена. Жодного комфорту поза необхідними речами. Там стояли ліжко, стілець і тумбочка. На стінах не було прикрас, окрім залізного камертона, повернутого догори зубцями, над спинкою ліжка. Тоністи називають його двозубцем. Символ їхньої релігії. В шухляді тумбочки лежав одяг з мішковини, а на підлозі стояла пара сандалів. Поруч зі згаслою свічкою лежав псалтир у шкіряній палітурці, на якій викарбували двозубець.
Тут було мирно. Тут було спокійно. Тут було нестерпно.
Замість звичайного світу Ґрейсона Толлівера він перейшов до бурхливих крайнощів Слейда Макмоста — а тепер його викинули в лігво повсякденності, прирікши терпіти нудьгу.