«Ну, я принаймні живий», — подумав він. Хоча й не був повністю переконаний, що це добре. П’юриті зібрали. Не витіснили спогади, не переселили, а зібрали. Її більше не існує, і незважаючи на жах, який вона намагалася вчинити, Ґрейсон за нею тужив. Він жадав почути її зухвалий голос. Він уже залежав від її хаосу. Йому доведеться призвичаїтися до життя без неї, а ще без себе, бо ким він тепер є?
Він ліг на ліжко, яке принаймні було комфортне, і чекав зо півгодини. Він роздумував, чи тоністи змушують усіх чекати, так само як у відділі справ лихочинців. Нарешті почулося рипіння дверей. Уже була друга половина дня, і світла, що проникало в кімнату крізь невелике віконце, було достатньо лише для того, щоб роздивитися, що чоловік перед Ґрейсоном був лише трохи старший. А ще на одній його руці була якась тверда оболонка.
— Я — брат Макклауд, — заговорив він. — Вікарій прийняв твоє прохання про притулок. Я так розумію, ти попросив особисто про мене.
— Мені сказав так зробити один мій друг.
— Я можу запитати хто?
— Ні, не можете.
Його це, здається, роздратувало, але він не тиснув.
— Можу я принаймні побачити твої документи? — а коли Ґрейсон завагався, брат Макклауд сказав. — Не турбуйся, незважаючи на те, хто ти чи що вчинив, ми не здамо тебе управлінню взаємодії.
— Я певен, що там уже знають, де я.
— Так, — погодився брат Макклауд, — але твоя присутність тут є справою релігійної свободи. Шторм не втручатиметься.
Ґрейсон заліз до кишені й передав йому свою електронну картку, на якій і досі блимала червона літера «Л».
— Лихочинець! — мовив тоніст. — До нас приходить чимраз більше таких. Ну, Слейде, тут це не має значення.
— Це не моє ім’я.
Брат Макклауд допитливо на нього глянув.
— І про це ти теж не хочеш говорити?
— Ні, воно просто… не варте зусиль.
— То як нам тебе називати?
— Ґрейсон. Ґрейсон Толлівер.
— Тоді, гаразд; будеш братом Толлівером!
Ґрейсон вирішив, що матиме тепер жити з ім’ям брат Толлівер.
— А що це у тебе на руці?
— Це називається гіпс.
— То мені теж доведеться такий носити?
Брат Макклауд розсміявся.
— Хіба якщо зламаєш руку.
— Прошу?
— Він слугує для того, щоб допомогти природному процесу загоєння. Ми позбуваємося нанітів, і, на жаль, жнець зламав мені руку.
— Справді… — Ґрейсон аж вишкірився: цікаво, чи не була це жниця Анастасія.
Братові Макклауду Ґрейсонова посмішка не сподобалася. Він трохи посерйознішав.
— За десять хвилин у нас пообіднє інтонування. В шухляді знайдеш для себе одяг. Я почекаю ззовні, поки будеш переодягатися.
— А я маю йти? — запитав Ґрейсон; інтонування не здавалося чимось, до чого він хотів приєднатися.
— Так, — мовив брат Макклауд. — Неможливо уникнути того, що приходить.
Інтонування проходило в каплиці, в якій, коли погасили всі свічки, Ґрейсон ледь міг щось роздивитися навіть попри високі вітражні вікна.
— А ви все робите в темряві? — поцікавився Ґрейсон.
— Очі можуть обманювати. Ми надаємо перевагу іншим чуттям.
Солодкий запах ладану перебивав якийсь сморід, і Ґрейсон пізніше дізнався, що тхнуло від миски з брудною водою.
— Первісний мул, — так його називав брат Макклауд. — Там усі хвороби, до яких ми виробили імунітет.
Під час інтонування вікарій дванадцять разів поспіль бив дерев’яним молотком по велетенському камертону в центрі кімнати. Паства сягала десь півсотні тоністів, і всі вони намагалися співати в тон. Після кожного удару по камертону збільшувалася вібрація і резонувала хоч і не до того рівня, щоб завдавати болю, але дезорієнтувала, і від цього паморочилося в голові. Ґрейсон не розтуляв рота й не підспівував.
Вікарій виголосив коротку промову. Брат Макклауд назвав її проповіддю. Він говорив про численні подорожі навколо світу в пошуках Великого камертону. «Той факт, що ми його не знайшли, не означає, що пошуки були марні — бо пошук так само цінний, як і знахідка». У пастві схвально замугикали. «І чи знайдемо ми його сьогодні або завтра, і чи знайде його наш орден або інший, я до глибини душі переконаний, що ми колись почуємо й відчуємо Великий резонанс. І він нас усіх врятує».
А тоді, після закінчення проповіді, всі підвелися й підійшли до вікарія, вишикувавшись рядочком. Кожен занурив пальця в протухлий первісний мул, торкнувся ним чола й облизав. Ґрейсона почало нудити від самого погляду на це.
— Вам поки що необов’язково ставати частиною земного ритуалу, — сказав йому брат Макклауд — і це лише частково заспокоювало.
— Поки що? А може, зовсім?