За вікном сіло сонце, і залишилися лише вогні міста Сан-Антоніо та блідий відблиск опуклого місяця, який піднімався на небо, освітлюючи кімнату приглушеним блакитним сяєвом і залишаючи довгі тіні.
Нарешті відчинилися двері, й один з охоронців завіз когось у візочку, схожому на крісло з коліщатами з обох боків. Позаду них зайшла жниця Ренд.
— Привіт, Роване.
То був Тайґер. Через світло в коридорі можна було роздивитися лише його силует, тож Рован не міг бачити його обличчя, але впізнав голос. Він здавався стомленим і рипучим.
— Тайґере, що відбувається? Навіщо Ренд це зі мною зробила? І в чому ти в дідька сидиш?
— Це називають інвалідним візком, — мовив Тайґер, відповідаючи лише на третє питання. — Він ще з ери смертності. В наші часи від нього мало користі, але сьогодні пригодився.
Тайґер якось дивно розмовляв. І тут був не лише рипучий голос, але й ритмічність його мови, добір слів і те, як він чітко їх промовляв.
Тайґер посунув руку, і щось заблищало від місячного світла. Рованові непотрібно було розповідати, що це таке.
— Ти отримав свого персня.
— Так, — сказав Тайґер. — Отримав.
Рован нутром відчув щось важке й огидне. І це відчуття почало пробиратися на поверхню. Рован підсвідомо знав, що це таке, але не дозволяв йому прошмигнути в свою свідомість — наче якщо відмовитися про це думати, то можна відігнати цей темний привид правди. Але вже за мить увімкнуть світло.
— Айн, я не можу дотягнутися до вимикача — увімкнеш світло?
Вона потягнулася, увімкнула світло — і на Рована обвалилася реальність ситуації… бо хоча в інвалідному візку сидів Тайґер Салазар, Рован дивився не на нього.
Він дивився на усміхнене обличчя женця Ґоддарда.
29
Зданий у нову експлуатацію
Я здатен спілкуватися 6909 живими й мертвими мовами. Я здатен провадити більш ніж п’ятнадцять мільярдів одночасних розмов і бути повністю присутнім у кожній з них. Можу бути красномовним і чарівливим, кумедним і милим, кажучи те, що ти найбільше хочеш почути, і саме тоді, коли ти цього хочеш.
Але навіть попри все це, трапляються немислимі моменти, коли я не можу дібрати слів у будь-якій мові, живій чи мертвій.
І якби я в такі моменти я мав рота, то, певне, роззявив би його, щоб закричати.
Рован відчув, що світ крутиться. Він міг видихнути, але не вдихнути, наче жниця Ренд знову притиснула йому до грудей коліно — наче кімната опинилася в космосі, й він жадав екстазу непритомності, бо це було кращою альтернативою, ніж те, що було зараз перед ним.
— Так, розумію, чому тебе міг збити з пантелику голос, — і досі голосом Тайґера сказав Ґоддард. — Цього не вдалося виправити.
— Як… як… — тільки й зміг вичавити Рован. Те, що Ренд врятувалася, стало шоком, але принаймні мало сенс, але Рован відрубав Ґоддардові голову! І бачив, як згоріло його безголове тіло!
Та коли Рован зараз глянув на Ренд, яка покірно стояла біля свого наставника, він зрозумів. О Господи, він зрозумів.
— Ти примудрився відрубати мені голову якраз над гортанню. Тому мої старі голосові зв’язки назавжди зникли. Але ці теж підійдуть.
Те, що на Ґоддарді не було мантії женця, все лише погіршувало; на ньому був одяг Тайґера, навіть черевики. Рован усвідомив, що це навмисне — щоб Рован навіть не сумнівавсь у тому, що відбулося. Рован відвернувся.
— Ні, ти мусиш дивитися, — озвався Ґоддард. — Я наполягаю.
Охоронець став за Рованом, схопив його за голову і змусив обернутися до чоловіка в інвалідному візку.
— Як вам це вдалося? — засичав Рован.
— Мені? Звісно ж, ні! Це була ідея Айн. Я нічого не міг удіяти. А вона зміркувала врятувати критичну частину мого тіла з охопленого вогнем монастиря. Мені повідомили, що я майже рік залишався безтямним, блаженно лежачи в льоду. Повір, якби це робив я, то все було б інакше. Моя голова була б зараз приєднана до твого тіла.
Рован не міг приховати своїх страждань. Від люті й невимовного горя в нього потекли сльози. Вони могли обрати для цього будь-кого, але не зробили цього. Вони обрали Тайґера. Лише з тієї причини, що він був другом Рована.
— Ви — хворі вилупки!
— Хворі? — відреагував Ґоддард. — Це не я відрубав голову своєму женцю-наставнику і пішов проти своїх побратимів. Те, що ти зробив, — і те, що робив під час моєї азотної дрімоти, — є непростимим за законодавством женців! А от ми з Айн не порушили жодних законів. Твого друга Тайґера зібрали, а тоді його тіло здали в нову експлуатацію. Отак просто. Так, може, й не заведено, але за таких умов — цілком зрозуміло. Те, що ти перед собою бачиш, лише наслідок твоїх власних дій.