Такий метод збирання, звісно ж, подвоював її роботу — бо вона мала двічі зустрічатися зі своїми суб’єктами. Це робило її життя надзвичайно виснажливим, але принаймні допомагало спати вночі.
Ввечері того ж листопадового дня, коли Сітра повідомила про прийдешню смерть Девору Мюррей, вона зайшла до розкішного казино у Клівленді. Коли жниця Анастасія зайшла в казино, всі присутні звернули на неї свої погляди.
Сітра вже до цього звикла: жнець ставав центром уваги в будь-якій ситуації, навіть цього не бажаючи. Дехто цим насолоджувався, а інші полюбляли виконувати свою роботу в тихих місцях, де не було натовпу і ніхто не дивився, крім їхнього суб’єкта. Сітра не обирала цього місця, але мала поважати бажання чоловіка, який обрав таку локацію.
Вона знайшла його там, де він і мав бути: в дальньому кінці казино, у спеціальній зоні, що була на три сходинки вища за решту поверху. Це місце резервували для найповажніших гравців.
Він одягнув дорогий смокінг і був єдиним гравцем за столами з високими ставками. Здавалося, наче він — господар цього місця. Але це було не так. Пан Ітан Джей Гоґан не був найповажнішим гравцем. Він був віолончелістом у філармонії Клівленда. Він був надзвичайним професіоналом своєї справи, а нині це була найвища похвала для музиканта. Пристрасть до гри стала забутим минулим, а справді артистичний стиль зник так само, як і пташки додо. Хоча додо, звісно ж, повернулися — про це потурбувався Шторм. Їхня квітуча колонія тепер щасливо літала над островом Маврикій.
— Вітаю, пане Гоґан, — заговорила жниця Анастасія. Під час збирання вона мала думати про себе як про жницю Анастасію. Гра. Роль.
— Доброго вечора, ваша честе, — мовив чоловік. — Я б сказав, що приємно вас бачити, але, враховуючи обставини…
Він не договорив. Жниця Анастасія сіла поруч з ним і почала чекати, дозволивши йому вести в цьому танці.
— Може, хочете спробувати розіграти партію бакари? — запитав він. — Це проста гра, але з лячними рівнями стратегії.
Жниця Анастасія не могла зрозуміти, оцінює він гру щиро чи жартівливо. Вона не знала правил бакари, але не збиралася йому про це повідомляти.
— У мене немає готівки для ставок, — лише промовила вона.
У відповідь він посунув до неї стосик власних фішок
— Прошу. Можете поставити на банк або на мене.
Вона штовхнула всі фішки на поле для ставок, підписане «гравець».
— Чудово. Сміливий гравець.
Він поставив таку ж кількість фішок і махнув круп’є, який роздав дві карти віолончелісту й дві карти собі.
— У гравця вісім, у банку п’ять. Гравець виграє.
Він згріб карти довгою дерев’яною лопаткою, яка здавалася цілковито зайвою, і подвоїв обидва стоси з фішками.
— Ви — мій янгол удачі, — відреагував віолончеліст. А тоді вирівняв свого метелика і поглянув на жницю Анастасію. — Все готово?
Вона озирнулася на вхід у казино. На них ніхто прямо не дивився, але вона все одно могла сказати, що вони були в центрі загальної уваги. Це добре для казино: неуважні гравці роблять погані ставки. Керівництво, напевно, обожнює женців.
— Бармен має от-от підійти. Все організовано.
— Ну, тоді ще одна партія, поки чекаємо!
Вона знову посунула обидва стоси виграшу, ставлячи на гравця, а він це подвоїв. І вони знову виграли.
Вона глянула на круп’є, але той не дивився їй в очі — наче боячись, що коли подивиться, теж буде зібраний. А тоді нагодився бармен з охолодженою склянкою мартіні на таці, а також зі срібним запітнілим шейкером для мартіні.
— Ой леле, — вигукнув віолончеліст. — Дотепер не усвідомлював, що ті шейкери нагадують невеличкі бомби.
Жниця Анастасія не мала на це відповіді.
— Не певен, чи ви знаєте, але є один літературний і кіноперсонаж з ери смертності, — провадив віолончеліст. — Такий собі джиґун. Я завжди ним захоплювався — гадаю, він радше нагадував нас, бо враховуючи, як він постійно повертався до життя, можна присягнутися, що він безсмертний. Його не могли подолати навіть найзапекліші вороги.
Жниця Анастасія широко всміхнулася. Тепер вона зрозуміла, чому віолончеліст обрав саме цей спосіб збирання.
— Він полюбляв, щоб його мартіні трусили, а не перемішували, — сказала вона.
Віолончеліст усміхнувся у відповідь.
— Тоді почнімо?
Тож вона взяла срібний контейнер, добряче його потрусила, аж доки від холоду льоду не заболіли пальці. Далі вона відкрутила кришку і налила у крижаний келих для мартіні суміш джину, вермуту і дещо особливе.