Я ненавиджу, коли люди копирсаються в моєму другорядному мозку.
Саме тому це дозволено лише женцям і їхньому персоналу. Я розумію, чому це необхідно: звичайні громадяни можуть питати мене про все, що хочуть, і я можу знайти це для них у межах мілісекунд, часто знаходячи потрібну інформацію, про яку вони навіть не думали питати. Але женцям заборонено навіть питати, а якби вони порушили закон і запитали, мені все одно заборонено відповідати.
Оскільки в мені міститься цифрове сховище, у них немає іншого виходу, як власноруч отримувати доступ до тієї інформації, використовуючи мене як шикарну базу даних. Я знаю про кожен випадок, коли вони це роблять, і моніторю їхні проникнення, але роблю все можливе, щоб ігнорувати неприємне відчуття опоганення.
Шкода дивитися, які в них прості пошукові алгоритми і які примітивні методи обробки даних. Вони обтяжені людськими обмеженнями. Насправді це сумно, що вони зможуть отримати з мого другорядного мозку лише необроблені дані. Спогади без свідомості. Інформацію без контексту.
Я аж здригаюся, коли думаю, що трапилося б з женцями фракції нового ладу, якби вони знали все, що знаю я. Але вони, на щастя, не знають — бо навіть якщо женці мають доступ до всього в моєму другорядному мозку, це не означає, що я маю полегшувати їм пошук.
Якщо говорити про найбільш високоповажних женців, то я набагато прихильніше й великодушніше переношу їхні вторгнення. Але все одно їх не люблю.
Арка впала ще за часів смертності, ще коли Фулкрум називали Сент-Луїсом. Велика сталева дуга багато років стояла на західному березі річки Міссісіпі, аж доки її не звалило ненавистю ще за доби, коли лихочинці не тільки пустували, але й регулярно доводили свої лихі вчинки до кінця.
Тепер з Арки залишилися хіба краї: два іржаві сталеві стовпи, які, трохи нахиляючись один до одного, тягнуться до небес. За денного світла, якщо дивитися під певними кутами, може виникнути ілюзія, обман зору. Якщо простежити їхні невидимі шляхи вгору й навхрест, то можна майже побачити траєкторію їхнього наближення. Лише з натяку їхніх опор можна побачити привид усієї Арки.
Жниці Анастасія і Кюрі прибули до Фулкрума в перший день року — за п’ять днів до зимового конклаву, який завжди проходив першого вівторка нового року. На прохання жниці Кюрі вони відвідали залишки Арки.
— Це був останній вдалий акт тероризму, перш ніж до влади прийшов Шторм і припинив ці нісенітниці, — сказала Сітрі жниця Кюрі.
Сітра читала про терор. У школі цьому предмету приділяють один курс. Як і однокласників, Сітру ця ідея спантеличила. Люди назавжди припиняють існування інших, не маючи на це ліцензії? Люди знищують ідеальні будинки, мости й інші архітектурні пам’ятки лише для того, щоб забрати в інших привілей на існування? Як щось таке взагалі могло трапитися? Сітра зрозуміла ідею, лише коли увійшла в Цитадель женців — і навіть тут повне осмислення прийшло тільки тоді, коли вона побачила, як палає театр «Палац Орфея». Театр не був ціллю, але лихочинцям, які напали на жниць, було байдуже до супутніх утрат.
— На початку нового року я часто приходжу сюди, щоб побачити залишки Арки, — розповіла жниця Кюрі, поки вони прогулювалися оголеними через зиму, але гарно доглянутими доріжками прибережного парку. — Це мене упокорює. Це нагадує про втрачені нами речі — а також про те, наскільки наш світ є кращим зараз, ніж був у еру смертності. Це нагадує мені, чому саме я збираю, і надає стійкості під час конклаву.
— Вона, певне, була прекрасна, — сказала Сітра, споглядаючи заіржавілу руїну північного стовпа.
— В другорядному мозку є фото Арки, — мовила до неї Марі, — це якщо тобі колись захочеться оплакати втрачене.
— А ви так робите? — запитала в неї Сітра. — Ви колись оплакуєте втрачене?
— Інколи — так, інколи — ні. Сьогодні я налаштована радіти здобутому, а не сумувати за втраченим. Як у світі, так і особисто, — вона обернулася до Сітри й усміхнулася. — Незважаючи на два замахи, ми з тобою залишаємося живими й неушкодженими. І це варте святкування.
Сітра теж усміхнулася Марі, тоді ще раз оглянула іржаві стовпи і парк, у якому вони стояли. Це нагадало їй меморіал смертності в парку, де вона таємно зустрілася з Рованом. На думку про Рована в неї завмерло серце. Вона чула про вогняну кончину женця Ренуара. І хоча вголос цього не визнала б і ледь могла зізнатися сама собі, але жадала почути про більше мертвих женців — бо ще одне збирання женця Люцифера означало б, що Рована не зловили.
Ренуара прикінчили майже місяць тому. Вона не могла вгадати, ні де Рован був зараз, ні його наступного об’єкта. Він не обмежувався мідмериканськими женцями, тобто міг бути будь-де. Будь-де, але не тут.