— Ти десь літаєш, — помітила жниця Кюрі. — В цьому місці таке може трапитися.
Сітра спробувала не гаяти часу на ці блукаючі думки.
— Ви готові до конклаву наступного тижня? — запитала вона.
Марі знизала плечима.
— А чому я можу бути не готова?
— Там говоритимуть про нас. Тобто про замахи на наше життя.
— Я вже була в центрі уваги на конклаві, — зневажливо сказала Марі. — І ти теж, люба. Саме по собі все це не негативно і не позитивно — важливо те, що ти робиш з цією увагою.
З іншого боку північного стовпа вийшов гурт людей. Це були тоністи. Дванадцятеро. Якщо вони були не самі, то завжди подорожували групами з сімох або дванадцятьох людей, уособлюючи сім нот діатонічного звукоряду і дванадцять нот хроматичного звукоряду. Вони сміховинно покірливо притримувалися музичних обчислень. Тоністи часто щось рознюхували навколо архітектурних руїн, шукаючи так званий Великий камертон, який мав бути захований у якійсь конструкції ери смертності.
Інші люди, побачивши в парку женців, почали вислизати геть, але тоністи залишалися де були. Деякі навіть зло витріщалися. Сітра рушила до них.
— Анастасіє, що ти робиш? — хотіла знати Марі. — Просто дай їм спокій.
Але якщо жниця Анастасія вирішила щось зробити, вона не зупиниться. Втім, як і Сітра Терранова.
— З якого ви ордену? — запитала вона в одного з них, бо він здавався схожим на лідера.
— Ми — доріанські тоністи, — сказав той. — Але не розуміємо, яка вам до цього справа.
— А якби я схотіла передати повідомлення декому в локріанському монастирі, то ви б могли це зробити?
Він напружився.
— Ми, доріанці, не спілкуємося з локріанцями. Вони занадто неточно інтерпретують доктрину.
Сітра зітхнула. Вона не знала, яке саме повідомлення хотіла передати Ґрейсонові. Можливо, просто подякувати за порятунок її життя. Вона так засмутилася, що він не Рован, аж погано з ним поводилася і навіть не подякувала за його вчинок. Ну, тепер це не мало значення, бо він точно не отримає ніякого повідомлення.
— Вам краще йти собі, — звернувся до неї головний тоніст, і на його обличчі відбивалися непривітність і осуд. — Нас ображає ваш сморід.
Сітра аж розреготалася, і після цього він розчервонівся. Вона зустрічала добрих і прихильних тоністів, зустрічала і шалених — кожен по-своєму. Вона запам’ятала на майбутнє, що доріанські тоністи — козли.
Тоді до неї підійшла жниця Кюрі.
— Анастасіє, не марнуй часу. Вони можуть запропонувати тобі лише ворожість і балачки.
— А я знаю, хто ви така, — звернувся їхній лідер до неї з більш ядучою неприязню, ніж до Сітри. — Ваші ранні діяння не забуті і не пробачені. Колись ви за все заплатите.
Марі почервоніла від люті.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні, — мовив він. — Ми залишаємо розплату в руках усесвіту. І кожен звук повертається по колу.
Сітра вирішила, що це тоністична версія приказки «що посієш, те й пожнеш».
— Ходімо, Анастасіє, — сказала Марі. — Ці фанатики не варті навіть секунди нашого часу.
Сітра могла просто піти, але той чоловік своєю поведінкою аж напрошувався, щоб вона трохи погралася. Тож вона протягнула вперед руку з перснем.
— Поцілуй його, — звернулася вона до нього.
Жниця Кюрі обернулася до неї з шоком на обличчі.
— Анастасіє, як тобі могло спасти на думку…
Але Сітра зупинила Марі.
— Я сказала поцілуй! — Сітра знала, що він цього не зробить, але також підозрювала, що дехто з гурту може спокуситися. — Я подарую рік імунітету будь-кому з вас, хто вийде вперед і поцілує мій перстень.
Їхній лідер зблід, злякавшись, що цей провісник неприродної смерті в бірюзовому може викрасти всю його паству.
— Інтонуйте! — крикнув їм він. — Відганяйте їх!
І всі вони почали з роззявленими ротами мугикати якусь дивну мелодію — всі видавали різні ноти, аж доки не почали нагадувати бджолиний рій.
Сітра опустила руку з перснем і ще якусь мить продовжувала дивитися в очі лідера. Так, він здобув перемогу над її спокусою, та ледь-ледь, і він це знав. Вона розвернулася до них спиною та пішла зі жницею Кюрі. Навіть попри те, що жниці зникли, тоністи продовжували дзижчати і, либонь, не зупинялися, доки цього не дозволив лідер.
— І яка в цьому була користь? — докоряла Марі. — Хіба ти не чула вислову: «Нехай культ займається собі своєю какофонією»?
Виходячи з парку, Марі здавалася неспокійною: певне, пригадала свого брата.