Непроста правда полягала в тому, що розкол Цитаделі женців був глибший, ніж рана під час збирання. Існував новий лад, женці якого банально виправдовували свої садистичні апетити, і женці старої гвардії, які просторікували щодо того, як усе має бути, але не могли почати діяти, аби щось змінити. Зараз ці дві фракції вчепилися одна в одну мертвою хваткою, але жодна не могла загинути.
Як завжди, в ротонді розклали до сніданку подаровані пишні наїдки, і женці зібралися там перед початком конклаву в неформальній обстановці. Сьогоднішній ранковий банкет складався з буфету з морепродуктами, сервірованих з приголомшливою творчою майстерністю. Шматки копченого лосося й оселедця; бушелі креветок і устриць на льоду; майстерно випечені хлібини й численні різновиди сиру.
Анастасія гадала, що не голодна, але, побачивши такий банкет, навіть мертвий може спокуситися ожити для останньої трапези. Та вона все одно спершу вагалася й не починала куштувати, бо це було схоже на псування скульптури. Але решта женців, як хороші, так і погані, напали на їжу як піраньї, тож Анастасія теж піддалася і приєдналася.
— Це неофіційний обряд, який розпочався ще в старі часи, — розповіла жниця Кюрі, — коли всього тричі на рік навіть найбільш аскетичні та стримані женці без розкаяння піддавалися ненажерливості.
Марі привернула увагу Анастасії до різних груп женців і того, як вони скупчувалися у соціальні кліки. Ніде не було так добре видно роз’єднання, як тут, у ротонді. Женці нового ладу розпускали фактично відчутні флюїди — їхня пронизлива безсоромність помітно відрізнялася від більш приглушеної зарозумілості решти женців.
«Ми всі пихаті, — якось сказала Сітрі Марі. — Бо, зрештою, нас обрали тому, що ми найрозумніші й наймудріші. Найкраще, на що ми можемо сподіватися, це бути смиренними у своїй писі».
Оглядаючи натовп, Анастасія засмутилася, побачивши, як багато женців перешило свої мантії, щоб додати коштовне каміння — яке завдяки Ґоддардові, їхньому мученику, перетворилося на символ нового ладу. Коли Сітра вперше потрапила на конклав під час навчання, там було набагато більше незалежних женців, які не приєднувалися до жодної фракції, — але їх, здається, ставало дедалі менше, бо рівчачок на піску перетворювалася на ущелину, яка загрожувала проковтнути тих, хто не обрав сторону. Сітра з жахом дізналася, що високоповажний жнець Неру додав до своєї олов’яно-сірої мантії аметисти.
— Вольта був моїм учнем, — пояснив Неру. — Коли він перейшов на бік нового ладу, я сприйняв це як особисту образу… та коли він загинув у вогні в тоністському монастирі, я відчув, що маю заради нього стати неупередженим. Тепер мені подобається збирати, і це, як не дивно, не жахливо.
Анастасія занадто поважала праведного женця, щоб висловити свою думку, але Марі не збиралася мовчати.
— Я знаю, що ти турбувався про Вольту, — мовила жниця Кюрі, — але горе — це не виправдання аморальній поведінці.
Неру аж онімів, що й було на меті.
Вони їли поруч з женцями-однодумцями, і всі вони нарікали на напрямок, у якому рухається Цитадель женців.
— Ми не повинні були дозволити їм назватися «новим ладом», — сказав жнець Мандела. — В їхніх діях немає нічого нового. А обзивати «старою гвардією» тих з нас, хто продовжує дотримуватися чистоти засновників, просто принизливо. Ми маємо набагато перспективніше мислення, ніж ті, хто задовольняє свої первісні апетити.
— Нельсоне, ти не можеш говорити це, запихаючись фунтом креветок, — кепкував жнець Твен. І це розвеселило кількох інших, але Мандела не радів.
— Їжа на конклаві мала б компенсувати самозречене життя, — сказав Мандела. — А якщо є женці, які ні в чому собі не відмовляють, вона нічого не означає.
— Зміна — це добре, поки слугує для всезагального добра, — відреагувала жниця Кюрі, — але женці нового ладу ніякому добру не служать.
— Ми мусимо продовжувати боротися за праведну справу, — сказала жниця Меїр. — Ми маємо зберігати та прославляти переваги Цитаделі женців, дотримуватися найвищих етичних засад. Ми мусимо завжди збирати мудро й зі співчуттям, бо це і є центральним елементом нашого буття — і нам ніколи не варто сприймати відбирання життя як належне. Це тягар, а не задоволення. Це привілей, а не розвага.
— Гарно сказано, — погодився жнець Твен. — Я мушу вірити, що моральність переможе егоїзм нового ладу, — але тоді самовдоволено посміхнувся до жниці Меїр. — Хоча, звісно, Голдо, це звучить так, наче ти змагаєшся за посаду верховного клинка.
На це вона щиро розсміялася.