— Я б не хотіла цієї посади.
— Але ж ти чула невдоволені розмови, хіба ні? — запитав Твен.
Вона знизала плечима.
— То лише розмови. Я залишаю балачки для тих женців, які ще не повертали часу назад. А я занадто стара, щоб марнувати роки на дрібні домисли.
Анастасія обернулася до жниці Кюрі.
— Які невдоволені розмови? — хотіла знати вона.
Але жниця Кюрі поставилася до цього легкодумно.
— Що кілька років ходять чутки, що Ксенократ піде з посади верховного клинка, але він цього не робить. Гадаю, він сам пускає ці чутки, щоб точно залишатися в центрі загальної уваги.
І, підслухавши кілька інших дискусій, Анастасія зрозуміла, що йому все вдалося. Всі обговорення не про женця Люцифера стосувалися всіляких чуток про Ксенократа. Що він уже сам себе зібрав; що став батьком дитини; що під час відкручування віку назад з ним трапився трагічний інцидент, після якого він залишився в тілі трирічної дитини. Гіпотез було багато, і всім, здається, було байдуже, що деякі чутки безглузді. Це було частиною забави.
Через власну самовпевненість Анастасія гадала, що буде набагато більше розмов про замахи на їхні з Марі життя, але ця тема ледь зринала на радарах більшості женців.
— Хіба не було інформації, що ви обидві почали переховуватися? — запитав жнець Секвоя. — Це через женця Люцифера?
— Зовсім ні, — мовила жниця Анастасія набагато різкіше, ніж збиралася. Марі втрутилася, щоб вона не рила собі ще глибшу яму.
— Це була лише групка лихочинців. Нам довелося вести кочовий спосіб життя, доки їх не знайдуть.
— Ну, я радий, що все закінчилося, — мовив жнець Секвоя та повернувся до буфету по другу порцію.
— Закінчилося? — скептично кинула жниця Анастасія. — Ми й досі навіть не уявляємо, хто за цим стояв.
— Так, — спокійно відреагувала Марі, — і хай хто це був, він може просто зараз перебувати в ротонді. Краще вдавати байдужість.
Костянтин повідомив їм про свої підозри, що атаки міг організувати жнець і що Костянтин саме розробляв цей напрямок. Анастасія шукала його поглядом у переповненій ротонді. Його було неважко помітити, бо вирізнялася його малинова мантія — хоча на ній, на щастя, не було коштовного каміння. Костянтин продовжував зберігати нейтралітет, хай чого це вартувало.
— Рада, що у вас знову є очі, — підійшовши, сказала йому Анастасія.
— Вони ще й досі чутливі до світла, — мовив він. — Певно, мають прижитися.
— Є нові ниточки?
— Ні, — чесно відповів їй він, — але підозрюю, що під час цього конклаву на поверхню винирне лайно. Побачимо, як жахливо смердітиме змовою.
— То як оціниш свій перший рік?
Обернувшись, Анастасія побачила ще одного молодшого женця в мантії зі зношеної та спеціально обшарпаної бавовни. Це був жнець Моррісон. Його висвятили на один конклав раніше за неї. Він був привабливий і намагався вести переговори з Цитаделлю женців, використовуючи правила старших класів школи, і, навдивовижу, це привело його набагато далі, ніж думала Анастасія.
— Цей рік був… багатим на події, — сказала вона, не надто бажаючи вдаватися в подробиці.
Моррісон їй посміхнувся.
— Навіть не сумніваюся!
Вона спробувала вислизнути, але її обступила ціла когорта молодших женців, які, здавалося, з’явилися просто нізвідки.
— Я в захваті від того, як ти даєш людям відстрочку на місяць, — сказала одна дівчина, чийого імені вона не могла пригадати. — Я теж можу таке спробувати.
— То як воно, збирати зі жницею Кюрі? — поцікавився інший молодший жнець.
Анастасія намагалася бути ввічливою та терплячою, але почувалася ніяково, перебуваючи в центрі їхньої уваги. Їй хотілося мати друзів-однолітків у Цитаделі женців — але більшість молодших женців аж занадто сильно намагалася до неї підлеститися.
«Обережно, — після осіннього конклаву сказала Марі, — чи в тебе може з’явитися почет».
В Анастасії не було бажання тримати почет чи мати щось спільне з людьми, які його тримають.
— Нам варто збирати разом, — підморгнувши, запропонував жнець Моррісон, і це її лише роздратувало. — Було б весело.
— Весело? — перепитала вона. — То ти обираєш шлях нового ладу?
— Я обираю обидва шляхи, — мовив він і швидко виправився. — Тобто я не вирішив.
— Ну, коли вирішиш, дай знати.
І це була її остання фраза. Коли женця Моррісона висвячували, Анастасія гадала, що з його боку було прекрасно обрати для себе ім’я історичної постаті жіночої статі та запитала, чи може називати його Тоні. Він з неабиякою огидою повідомив їй, що назвався на честь Джима Моррісона — композитора і співака ери смертності, який помер від передозування. Сітра пригадала кілька його творів і сказала женцю Моррісону, що його історичний покровитель написав принаймні одну слушну річ, назвавши пісню «Люди дивні». Маючи на увазі людей, схожих на женця Моррісона. І відтоді він поставив собі за мету завоювати її своїм шармом.