Я вибрав новий серіал, який виглядав цікавим (теги обіцяли позагалактичні дослідження, дії та загадки) і розпочав перший епізод. Я був готовий заглибитися у себе, поки не настане час подумати про те, що я збираюся робити, коли дістанусь до пункту призначення, що я мав намір відкласти до останнього можливого моменту. Потім через мою стрічку щось сказало: "Вам пощастило".
Я сів. Це було настільки несподівано, що у мене почався викид адреналіну в органічні частини.
Транспорти не говорять словами, навіть через стрічку. Вони використовують зображення та рядки даних, щоб попередити вас про проблеми, але вони не починають розмови. Мене це влаштовувало, тому що я по можливості теж не користуюся розмовним інтерфейсом. Я поділився своїм збереженими медіа з першим транспортом, і він дав мені доступ до його комунікаційних та потокових стрічок, щоб я міг переконатися, що ніхто не знає, де я, і це була найвища ступінь нашої взаємодії.
Я обережно переглянув стрічку, цікавлячись, чи мене не обдурили. У мене була можливість сканування, але без дронів мій діапазон був обмежений, і з усіх екранів та обладнання навколо мене я не міг зібрати нічого, крім фонових показань корабельних систем. Той, хто володів кораблем, міг вести власні дослідження; але єдині камери безпеки були на люках, і нічого в зонах екіпажу. Або було щось, до чого я не мав доступу. Але присутність у кормі була надто великою і розсіяною як для людини чи людини-імпа, я міг це сказати навіть через стінки корму, які його захищали. І це звучало так, ніби говорив бот. Коли у стрічці говорять люди, їм доводиться субвокалізувати, і їх розумовий голос має тенденцію звучати як їхній фізичний голос. Це роблять навіть люди-імпи з повноцінними інтерфейсами.
Можливо, він намагався бути дружнім і просто незручно висловився. Я вголос запитав: "Чому мені пощастило?"
"Ніхто не зрозумів, хто ти".
Це звучало менш ніж заспокійливо. Я обережно запитав: "А як ти думаєш, хто я?" Якби це був ворог, у мене не було б багато варіантів. Транспортні боти не мають тіл, окрім корабля. Еквівалент його мозку був наді мною, біля мостика, де міститься людський екіпаж. І мені не було куди йти; ми виходили з кільця і неквапливо рухалися до червоточини.
Він сказав: "Ти — шахрайський SecUnit, конструкт бот/людина з хакнутим командним модулем." Він додатково проштовхнув ці слова через стрічку, і я здригнувся. Він сказав: "Не намагайся зламати мої системи, і на 0,00001 секунди він скинув захист.
Мені вистачило часу, щоб отримати яскравий образ того, з чим я маю справу. Частиною його функції був позагалактичний астрономічний аналіз, і тепер вся ця обчислювальна потужність простоювала, поки він перевозив вантаж, чекаючи наступної місії. Цей мозок міг розчавити мене, як клопа, через корм, пробитися крізь стіну та інші засоби захисту та позбавити мене пам’яті. Ймовірно одночасно будуючи план свого стрибка через червоточину, оцінюючи потреби в харчуванні повного складу екіпажу протягом наступних 66 000 годин, виконуючи нейронні операції в медичному кабінеті та перемагаючи капітана в тавлі. Я ніколи ні не спілкувався безпосередньо з річчю такої потужності раніше.
Ти припустився помилки, Murderbot, дуже поганої помилки. Але звідки, до біса, я міг знати, що існують достатньо розумні транспортні засоби, щоб бути злими? У розважальному каналі були злі боти, але це не було насправді, це була просто страшна історія, фантазія.
Або я думав, що це фантазія.
Я сказав: "Гаразд", закрив канал і вмостився у крісло.
Я зазвичай не боюся речей так як люди. У мене стріляли сотні разів, я стільки разів переставав вести облік, стільки разів компанія припиняла вести підрахунок. Мене жувала ворожа фауна, на мене наїжджала важка техніка, мене катували клієнти для розваг, очищали пам’ять тощо тощо. Але внутрішня частина моєї голови була моєю власною протягом +33000 годин, і я звик до цього. І хотів залишатися таким, яким був зараз.
Транспорт не реагував. Я намагався придумати контрзаходи для всіх різних способів, якими можна завдати мені шкоди, і якими я міг завдати шкоди йому. Суперник був більше схожий на SecUnit'а, ніж на бота, тому я задумався, чи це модульна конструкція, чи десь у його системах схована клонована органічна тканина мозку. Я ніколи не намагався зламати іншого SecUnit'а. Можливо, найбезпечніше було перейти в режим очікування на час подорожі та запрограмувати прокидання, коли ми досягнемо пункту мого призначення. Хоча це зробило б мене вразливим для його безпілотників.
Я спостерігав, як секунди клацали, чекаючи, чи він відреагує. Я був радий, що помітив відсутність камер і не потрудився спробувати зламати систему безпеки корабля. Тепер я зрозумів, чому люди тут відчували, що не потребують додаткового захисту. Бот з таким повним контролем над своїм оточенням та з такою ініціативою та свободою дій міг би відбити будь-яку спробу сісти на борт.
Але він відкрив для мене люк. Він хотів, щоб я був тут.
Ой-ой.
Потім він сказав: "Ви можете продовжувати відтворювати медіа".
Я насторожено підвів голову.
Він додав: "Не дурійте."
Я боявся, але це викликало у мене достатньо роздратування, щоб я захотів показати, що те, що він робить зі мною, не зовсім нове. Я надіслав через стрічку "SecUnits не дуріють". Раніше це викликало би покарання з командного модуля і додавання короткого запису з моєї пам'яті про те, що я відчував.
Секунди перейшли до хвилини, потім другої, потім ще трьох. Для людей це не дуже зрозуміло, але для розмови між ботами, або, вибачте, між ботом/конструктом та ботом/кораблем це було дуже довго.
Тоді він сказав: "Вибачте, що я вас налякав."
Добре, добре. Якщо ви думаєте, що я довіряв цим вибаченням, ви не знаєте Murderbot'а. Швидше за все, це був намір зіграти зі мною в гру. Я сказав: "Я нічого не хочу від вас. Я просто хочу проїхати до наступного пункту призначення". Я пояснював це раніше, перш ніж він відкрив для мене люк, але варто було повторити.
Я відчув, як він відступив за стіну. Я почекав і дозволив своїй системі кровообігу очистити хімічні речовини, що викликають страх. Пройшло трохи часу, і мені стало нудно. Отак сидіти тут було занадто схоже на очікування в кабіні після активації, і чекати, коли нові клієнти подадуть документи на наступний нудний контракт. Якщо цей мозок збирався мене знищити, принаймні я міг встигнути передивитися ще кілька серіалів до того, як це станеться. Я почав дивитися нове шоу, але все ще був надто знервований, щоб насолоджуватися ним, тому припинив його і почав переглядати старі епізоди "Місяця Святилища".
Після трьох епізодів я став спокійнішим і неохоче почав аналізувати перспективу опору мозку транспорту. Як SecUnit я міг завдати йому багато внутрішніх пошкоджень, якби я почувався достатньо ображеним, шахраї-SecUnits точно не були відомі тим, що терпіли і уникали неприємностей. Я не пошкодив останній транспорт, на якому їхав, але він цього не знав. Я не розумів, чому він дозволив мені зійти на борт, якщо він дійсно не хотів завдати мені болю. Я б не повірив незнайомцю, якби був на місці транспорту.
Можливо, він був схожий на мене, і тому скористався можливістю, тому що йому було нудно, а не тому, що він знав, чого хоче.
Тоді це був ще той мудак.
Шістьма епізодами пізніше я знову відчув транспорт у кормі, — він приховував свою присутність. Я проігнорував це, хоча він мав знати, що я знаю, що він там є. По-людськи, це було ніби намагатися ігнорувати когось великого і важко дихаючого, поки він дивиться на вашу особисту поверхню дисплея через ваше плече. При цьому спираючись на вас.
Я подивився ще сім епізодів "Місяця святилища", і він висів біля мого каналу. Тоді він дав мені пінг, ніби я не знав, що він був у моїй стрічці весь цей час, і надіслав мені прохання повернутися до нового пригодницького шоу, яке я почав дивитися, коли він перервав мене.
(Серіал називався Worldhoppers і стосувався дослідників-фрілансерів, які розширювали знання про червоточини та створювали кільцеві мережі на безлюдних зоряних системах. Це виглядало дуже нереально і неточно, що якраз мені сподобалося.)