Тепер ти знаєш, Читачу, за що добра доля платила шуанам. Карбон і Сен-Реджан пішли на ешафот, і тільки завдяки захисним кордонам жандармерії, адже скажені парижани – ті самі люди, яких вони хотіли "звільнити" – намагалися їх лінчувати. Лімоелан ледь не збожеволів від докорів сумління, втік до Америки і насміявся над собою, надягнувши духовний одяг і цілими днями лежачи хрест-навхрест на підлозі каплиці, яку сам збудував. Потім настала черга "мозку" – Гедеона. Мудра доля, як мудрі народи, що користуються правилом: помститися — це вбити, а насправді помститися — це вбити друга, сина, брата, єдину любов ворога. У Кадудаля не було сина. Усе інше він втратив менш ніж за три тижні.
Почалося це з його єдиного друга, брата його коханки, Мерсьє-ла-Ванде. Спустошений поразкою в Парижі, Жорж зібрав своїх офіцерів і дав їм вільний вибір: вони могли здатися, якщо захочуть. 16 січня 1801 року він написав графу д'Артуа великий звіт, у якому описав безвихідне становище бретонців і вимагав прийняти рішення щодо подальших дій. Цей звіт повинен був передати хтось, кому можна довіряти, а Гедеон не довіряв нікому більше, ніж Мерсьє. Крім того, він хотів врятувати йому життя, відправивши його подалі від пекла Морбіана. 18 січня Мерсьє з групою офіцерів досягли бухти Сен-Бріє, до будинку "Королеви" (агентки Кадудаля), який був відправною базою на острів Джерсі. Однак виявилося, що "хвіртка" заблокована. Їм довелося повернутися, і коли 20 січня вони зупинилися в селі Фонтен-де-Анж, поблизу лісу Лудеак, їх було видано. Об одинадцятій годині ночі будинок оточила жандармерія, але несподіванка не вийшла. Облога і жорстока перестрілка тривали годину, після чого шуани вирвалися в ніч і почали тікати в ліс. Втекли усі, крім одного, який не встиг одягнутися і чия біла сорочка світилася в темряві, перетворюючи його на живу мішень. Нещасливою людиною, яка отримала кулю прямо в серце з дев'яти кроків, був генерал П'єр Мерсьє, якого роялісти називали "Патроклом бретонського Ахілла". Разом з його тілом до рук ворогів потрапив звіт,що викривав шуанерію. Це було 21 січня 1801 року.
Жорж відчув розпач і ще більший гнів. Він наказав спалити все село Фонтен-де-Анж, і лише з великими труднощами його люди відмовили його від цього злочинного божевілля. Не було причин обманювати себе - люди відвернулися від шуанів. Наполеон повернув їм колишніх священиків, свободу і можливість розбагатіти, а протишуанські репресії не торкнулися жінок і дітей, як за часів якобінства - карали лише спійманих зі зброєю. Роялістське повстання втратило свою соціальну базу, а отже, і весь сенс. Солдати поверталися додому, поширюючи любов до свого "бога війни", села бажали насолоджуватися добробутом і миром, а не вогнем і мечем. Кадудаль в очах власних братів зробився звичайним бандитом. Він боровся вже не за Бога і Свободу, а за ідола ґвалту і свободу анархії. Це розуміли навіть неписьменні селяни.
Самотній, загнаний, напівпритомний від розпачу, він хотів побачити свою коханку, з якою був заручений вже сім років. Кадудаль написав листа її батькам з проханням дозволити Лукреції приїхати до нього. Процитувати фрагмент листа варто тому, що він показує інший бік медалі з портретом Гедеона, настільки відмінний від того, на якому зображений жорстокий відчайдух із ножем у зубах:
"Пишу до Вас зі змученою душею... Джонатас (псевдонім Мерсьє – В.Л.), єдиний друг, який у мене був на цій землі, помер. Він помер, служачи своїй релігії, своєму королю та своїй країні, у чесноті та славі, це єдина втіха, яка в мене залишилася... На жаль! Тепер він на небі, а ми залишилися в цьому світі, нещасливі, приречені рятувати своїх друзів... Я хотів би поговорити з Лукрецією (...) Той, хто доставить цього листа, вкаже їй дорогу. Вона мене знає і знає, що тут буде в безпеці. Не відмовляйте мені в цій розраді. Це останнє бажання... "Невтішний".
Але звістка про кривавий Святвечір у Парижі та про маленьку дитячу труну, в якій були поховані лише руки й ноги, вже дійшла до будинку Мерсьє. Ще більшим потрясінням стала смерть сина і брата. Лукреція не збиралася зв'язуватися з винуватцем усього цього. Через кілька років вона зробила те саме, що й наречена Лімоелана — вступила до монастиря урсулінок у Шато-Гонтьє. Там вона померла в 1831 році. Роялісти писали, що, лежачи при смерті, вона притискала до губ релікварій – пам'ятку від Кадудала. Можливо, принаймні в 1801 році, вона не хотіла його бачити.
В другий раз Кадудаль скам'янів від болю і поклявся, що більше ніколи не вимовить імені Мерсьє. Він також заборонив своїм підлеглим вимовляти його. Одного вечора, коли він грав у карти зі своїми офіцерами, один із них випадково згадав Мерсьє. Обличчя Жоржа конвульсивно скривилося. Думали, він уб'є цього чоловіка. А він… почав плакати! Сльози Кадудаля побачили вперше. Ця чудова, жорстока тварина на тридцять першому році свого життя не витримала ударів долі і почала ламатися. Він навіть не підозрював, що доля готує йому найболючіший удар.