Дідько і Том Волкер
За кілька кілометрів від Бостона, що в штаті Массачусетс, є глибока бухточка, що на кілька миль заходить вглиб суші біля Чарльз-Бею та закінчується в порослому густим лісом болоті або, точніше сказати, в трясовині. З одного боку там можна побачити затемнений гайочок. А з протилежного — суша раптово здіймається вже із самого краю води, перетворюючись у високий хребет, на якому росте кілька старезних дубів вражаючих розмірів. Під одним із таких могутніх дерев, як розказують старовинні легенди, пірат Кідд і закопав свої скарби. Він зібрав усі свої гроші в човен і потай підплив уночі до самого підніжжя пагорба. Узвишшя дозволило наглядати, чи немає поблизу когось небажаного, а високі дерева дали змогу примітити хороші орієнтири, завдяки яким місце можна було б легко знайти в разі потреби. Старі люди також подейкують, що сам диявол керував закопуванням цих грошей і взяв скарб під свою опіку. Але, як відомо, нечистий завжди накладає лапу на закопані багатства, особливо, якщо їх здобуто злочинним шляхом. Як би там не було, але Кідд так і не повернувся, щоб відкопати свої статки. Адже його схопили в Бостоні, відправили до Англії, а там повісили за піратство.
Приблизно 1727 року, саме тоді, коли землетруси так докучали Новій Англії, що змусили впасти на коліна й молитися цілу шеренгу запеклих грішників, у тій околиці жив худий і жадібний чоловічок, котрого звали Том Волкер. Його дружина була така ж скупа, як і він сам. Вони були такі зажерливі, що дурили навіть один одного. Усе, що потрапляло жінці в руки, вона мерщій ховала. Не встигала курка знести яйце, як воно миттю кудись зникало. Її чоловік постійно намагався знайти заховані гроші. На цьому ґрунті постійно виникали конфлікти, під час яких вони намагалися з’ясувати, що має бути їхньою спільною власністю. Подружжя жило в старій халупі, яка стояла самотою і нагадувала якогось голодранця. Біля неї виросли кілька кедрових дерев, які вважаються символом безпліддя. Над комином там ніхто ніколи не бачив диму. Жоден мандрівник не зупинився біля цих дверей. Жалюгідна коняка, ребра якої визирали з-під шкіри, як прути сітки, пленталася в поле, де тоненький килимок моху заледве покривав каміння і міг хіба одурити голод. Тварина іноді висувала голову над огорожею, жалібно споглядала на перехожих і, здавалося, благала звільнити її з цієї голодної неволі.
І про будинок, і про його мешканців йшов недобрий поголос. Дружина Тома була лиха, мала вибуховий темперамент, гострий язик і важку руку. Її лемент часто чули під час сварки з чоловіком, а його обличчя іноді демонструвало, що їхні конфлікти не обмежувалися самими словами. Однак ніхто не ризикував вставати поміж ними. Самотній мандрівник, учувши ці відразливі зойки та лайку як відгомін розбрату, квапився накивати звідти п’ятами, радіючи власній безшлюбності.
Якось, коли Том Волкер перебував досить далеко від своєї оселі, він вирішив повернутися додому коротким шляхом через болото. Як і більшість коротких стежин, це був дуже непевний маршрут. Болото щільно заросло високими похмурими соснами та болиголовом, деякі з цих рослин шугали аж на дев'ятсот футів у височінь, від чого там було темно навіть у полудень, і жили пугачі з усієї околиці. Ще там було повно ям і багна, ледве вкритих бур'яном та мохом. їхня зелена ковдра часто вводила в оману випадкового мандрівника, і той втрапляв у чорну багнюку. А ще були там темні та застояні калюжі, прихисток для пуголовків, гігантських жаб і водяних змій. Стовбури сосен і болиголову лежали в них наполовину затоплені, напівзогнилі та нагадували алігаторів, які дрімають у болоті.
Том дуже обережно намацував шлях крізь цей зрадливий ліс. Перестрибував із купини на купину, не відчуваючи, однак, твердого ґрунту серед глибоких боліт, або обережно, як кішка, зважував рухи, хапаючись за стовбури дерев. Лякався щоразу, почувши раптовий крик бугая або дикої качки, що спурхували над якоюсь самотньою частиною водойми. Нарешті він дістався товщі твердого ґрунту, який нагадував півострів, заглиблений у болото. Це була одна з твердинь індіанців під час їхніх воєн із першими колоністами. Тут вони встановили щось подібне на форт, який розглядали як майже неприступну фортецю і використовували як притулок для своїх дружин і дітей. Майже нічого не залишилося від тієї індіанської споруди, хіба лише насип, що майже зрівнявся із землею й уже заріс подекуди дубами й іншими лісовими деревами, листя яких помітно контрастувало з темними соснами і болиголовом на болоті.