Юрій Цвєтков
Шукайте Йоахіма Кунца…
— Прошу пробачення, сер… Ось уже другу годину я сиджу і думаю. Тобто я не тільки думаю, але, як ви, мабуть, помітили, ще й п’ю. Не бачили? Ну, все одно… Так ось, уже другу годину я сиджу, п’ю і думаю: чого це вам, сер, треба було забратися в таку діру, як «Плутон»? Адже ви чудово могли б повеселитися в «Глорія-паласі» або в «Ідилія-парку», Але тут, в порту?
Так, чого такому інтельті… ін-те-лі-гент-ному панові, це ви, сер, треба було бруднити свій сірий костюм у цьому льоху? Тсс… Я нічим не цікавлюся. Треба, то треба. Хоча й не дуже важко догадатися, що тут, так, так, ось тут, у сера, схований жетон поліції.
Ні, ні, я не хотів образити вас! Але поміркуйте… А втім, тс-с-с… Усе ясної Ви, сер, — з податкового управління. Хочете притиснути бідолаху Хаббла? Я бачу по очах, що ви хороша людина, і тому не зробите цього. Наш Хаббл — добрий хлопець! У кого я міг би ще пити в кредит? Причому завжди. Врахуйте, сер, завжди і на будь-яку суму. Так, сер, на будь-яку, навіть на п’ятнадцять шилінгів.
Що? Ви — письменник? Уперше в житті розмовляю з письменником. Ну, тоді спостерігайте і записуйте. Тільки, що ви можете тут побачити? Якщо хочете дізнатися про щось путнє, послухайте, що розповім вам я.
О, мені є що розповісти! Ось хоча б історію про слона. Запишіть її, сер, запишіть. Ця історія прославить вас, якщо ви ще не знаменитий. Так, так! І, можливо, ви приділите з цієї слави мені кілька фунтів. Ні, не слави, звісно, а папірців.
Так ось, було це в 1938 році. Ви можете подумати, що я вигадую, але того самого дня, з якого я почну свою, а тепер уже й вашу, сер, історію, я сидів у цьому ж «Плутоні». Так; у цьому і навіть, такому ж брудному, як і тепер. Лише джин був, мабуть, трохи міцніший, та за прилавком сидів не Боб, а його татусь Оскар Хаббл. Душевна була людина! Правда, в кредит — ні, ні!
Того дня прийшов до мене Брук і сказав, що в конторі набирають матросів. Він був вірний друг, малюк Брук, і повідомив мені про це першому.
Я тоді ходив майже півроку без роботи, але краще б малюк Брук не знайшов мене! Адже після того рейсу мене вже не брали нікуди. Так, сер, ось уже двадцять два роки я, Берт Кінні, не виходжу в море.
І не тільки я. Всіх матросів з «Праксителя», торговельного судна, на яке я найнявся, нікуди не беруть. Такий вирок суду.
Це було добре судно, сер! П’ятнадцять вузлів для нього все одно, що для мене викурити вашу сигару! Спасибі, сер, давно не курив таких!
Про рейс туди, в Бомбей, я не розповідаю. Рейс як рейс. Та коли поверталися…
Ми везли звірів Гагенбеку. Це була звичайна партія. Два тигри, один слон, десять мавпочок і ще якийсь смердючий, пробачте, сер, дріб’язок. Все сталося перед самісіньким кінцем рейсу. Щойно відійшли від Ліссабона і через чотири дні мали пришвартуватися в Гамбурзі.
Чудово пам’ятаю, це сталося вночі. Не скажу точно, де я тоді був — на палубі чи в кубрику, але раптом на кормі пролунав розпачливий крик. Репетував той, що супроводив звірів, доглядав їх. Він не входив до складу команди, а працював від Гагенбека. Стривайте, як же його звали? Здається… Розенталлер. А втім, це не має значення.
Всі вільні від вахти матроси кинулися на корму. Прибігли ми туди і бачимо… Тобто нічого не бачимо, сер, Ні-чо-го! Ще півгодини тому на кормі стояв слон. А тепер його мов язиком злизали. Валялася попона, ланцюг з кільцем, яким він був прикутий. Одним словом, все було на місці, крім слона.
Сер, ну що ви кажете! Як міг слон стрибнути за борт? Це ж не тигр! Та й тигри не дуже люблять плавати у морі. Ні, і говорити про це нічого. Адже ланцюг був цілий. Та й огорожа лишалася непошкодженою.
Розенталлер зовсім збожеволів. Він бігав по судну, заглядав у кожну щілину, хоча корма була єдиним місцем, де вмістили слона, та й то з великими труднощами. Розенталлер кричав, що Гагенбек стягне за слона сповна, а він, бідний службовець, не має й десятої частини того, що коштує індійський слон. Ще б пак! Якби в нього були гроші, хіба він возився б з цими тварюками.
Трохи заспокоївшись, Розенталлер почав писати на материк телеграму, але капітан заборонив її передавати. Він сказав, що радіо можуть перехопити, і на всіх широтах радисти повмирають од сміху.
Через день ми прибули в Портсмут. Капітан дав розпорядження стати на рейді. До нас, звісно, відразу примчав на катері лоцман. Він нічого не розумів: адже капітан Біллітер знав хід у порт краще, ніж парафіальний священик біблію.
Вип’ємо, сер! Згадка про біблію завжди викликає в мене бажання залити цей спогад пивом.
Так ось, капітан Біллітер навіть не спустив лоцману трап. Він тільки крикнув, щоб той викликав поліцейський катер.