Ну що ж, подумала Софія, з Некричем їй пофортунило. Справжній чоловік — за сорок, але підтягнутий, як і вона, вранці до поту робить зарядку, бігає та плаває, але, головне, мас дачу, “Волгу” й стале службове становище. За таким можуть бігати ще й студенточки.
У цих розбещених студенточок, подумала раптом злостиво, губа не з лопуцька, нині дівки вушлі, розгубись на хвилину — поцуплять ласий шматочок з-під носа…
Софія роздратовано стенула плечима накинула на голе тіло м’який махровий халат і простягнулася на канапі біля телефону. Покрутила випещеним пальцем диск, залунали довгі гудки, ніхто не відповідав, хотіла вже кинути трубку, та нарешті почула знайомий голос.
— Ларочка? Чому так довго?
— Ой, Софочко, любонько, вибач, тільки-но з ванної…
“Рохля… — роздратовано подумала Софія. — У кімнатах усе порозкидане, Пилип подався на роботу, ковтнувши лише кави, дурень заплішений, скаче навколо своєї Ларочки, а її б різкою по опасистих сідницях, ото б пострибала!..”
— Сонечко ясне, — промуркотіла, — я так рада почути тебе… Вчора пізно приїхала до Києва, Іван не хотів відпускати, та умовила…
— Ну як? — запитала Лара прямо.
— Ти про Івана?
— Про кого ж іще?
— Він мені дуже подобається.
— Іван аж сяє, дивлячись на тебе.
— Головне — щоб чоловік потрапив у гарні руки, — відповіла Софія впевнено. — Він розумник, і я швидко просуну його в академіки.
— Гадаєш, я нікчема? — образилася Лара.
— А ми об’єднаємо зусилля, — поправилася Софія. — Такий тандем проб’є всі академічні рогатки.
— Отже, ти вдоволена… — зраділа Лариса. — Я ж казала: чоловік видний, хоч і не молодий.
“Чхати я хотіла на молодих, — подумала Софія, — молодих і бідних у Києві на кожному перехресті десяток, підморгни тільки…”
Софія розчахнула халат, відкинулася на спинку крісла, погойдала довгими голими ногами з напедикюреними нігтями, мовила:
— Завжди пам’ятатиму, хто познайомив нас.
— Ну що ти — випадок…
— Я твоя боржниця. Приїжджайте частіше, ми з Іваном завжди раді вам.
Поклавши трубку, Софія замислилася: чи правильно вчинила, пов’язавши життя з Некричем? Мабуть, усе ж правильно. їй потрібний справжній чоловік. Кандидатів у неї було не так уже й мало, проте всі не варті Некрича. Членкор, щоправда, звучить якось чудернацько, і треба вжити всіх заходів, аби чоловіка зробити академіком. То пусте, що академіків обирають. Депутатів обирають також. Головне — потрапити до списку, а далі — лотерея безпрограшна…
Софія знову покрутила телефонний диск.
— Що робиш, Том? Зазирни до мене, зараз принесуть торт — пальчики оближеш. Ну що ти, який “київський”? Горіховий, пече сусідка, і я їй іноді замовляю… Шматочок — і всього чотириста калорій… Кажуть, годину бігати? А ти роби зарядочку вранці, разом з дівчатками, аеробіку бачила? Свою товстеньку піженьку спробуй підвести до голови — от і нема калорій… Чекаю…
Софія всілася на пуфик перед туалетним столиком, уважно подивилася на себе, знову помасувала щоки під очима, важко зітхнула й почала поліпшувати свою вроду. Розрахувала: Тамара приїде хвилин через сорок, не раніше, часу обмаль, та вистачить. Намазала вії, поклала сині тіні під очима й на повіки, подумала й додала трохи зеленого кольору, від цього очі стають більшими й темнішають, вони й так темні й великі, як дві сливи, вирласті, й колись її перший чоловік казав, що дивиться в них, як у дзеркало.
Боже мій, як давно це було і як по-дурному вона поводилася! Гадала: все навічно, але ж немає нічого сталого у цьому суспільстві, нема порядку й справедливості, й навіть бог тоді відвернувся від них.
Аркадій завідував одним з найбільших київських гастрономів. Хто не знав тоді Аркадія Зельцера? Слова “нема” для нього не існувало, він міг усе, уже після його смерті Софія дізналася: заливав коханці ванну молоком, бо та вважала молочні ванни корисними…
А вона, дурепа, знати не знала, що Арканчик утримує оту товсту корову Розалію. Це потім Тома пояснила їй, що у євреїв, особливо у завмагів і взагалі торгашів, у моді саме товстозаді корови, вона ж вважала, що Арканчик молиться на неї, що нема кращого сім’янина. Та й справді, він завалював дім делікатесами, обставив квартиру в новому будинку на Хрещатику (що було тоді найвищим шиком) імпортними меблями, купував килими й кришталь, подарував їй на день народження норкову шубку. Либонь, усього кілька жінок на весь Київ мали такі шубки — дві народних артистки, дружина художника й вона. Як виявилося згодом, Арканчик не поскупився на шубку й для “корови ”.