— Кажете, маєте власну думку про книжку Некрича? — перепитав начебто неуважно, але напружившись, як кіт перед стрибком на здобич. — І в чому ж полягає вона?
— Якщо коротко: вульгаризація філософської системи Сковороди.
— У цьому, можливо, є сенс…
— Виникла ідея виступити в пресі.
— То що ж заважає вам?
— Боюсь, мій голос виявиться голосом волаючого в пустелі. Крім того, хто надрукує мене після таких схвальних рецензій?
Гнідаш обережно пробіг пучками по бездоганно відполірованій поверхні столу.
— Кожен має право на осібну точку зору. В умовах гласності це дуже важливо. Я подзвоню редакторові. — Назвав поважну газету. — Сподіваюсь, ваша стаття зацікавить пресу.
— Власне, стаття готова, і я можу подати її на наступному тижні.
— Вона не залежиться, — пообіцяв Гнідаш. — Знаючи ваші здібності, упевнений: стаття буде аргументована й викличе читацькі відгуки.
“Що-що, а відгуки ми організуємо, — повеселішав Салій, — нема проблем…”
— Істина має восторжествувати, — зітхнув лицемірно, — всі ми служимо науці, а за великим рахунком — народові!
— Так, і розвиток науки можливий лише за підтримки народу, — ствердив Гнідаш не без пафосу. — Радий, що ми однодумці в цьому питанні. Наша бесіда принесла мені щире задоволення, ще раз переконався: у вашій особі маємо ініціативного громадською діяча й талановитого вченого, таке поєднання зустрічається нечасто. Упевнений: ваші таланти будуть гідно поціновані. Гадаю, у не такому вже й далекому майбутньому…
Вийшовши з Академії, Салій звернув до бульвару Шевченка. Ішов, широко й безглуздо посміхаючись, і перехожі звертали на нього увагу: одразу видно щасливу людину…
А Салієві хотілося випити. Такі дні бувають нечасто. Сам Гнідаш обіцяв підтримку й натякнув на майбутні блага. Цілком імовірно, що на наступних виборах його висунуть у члени-кореспонденти. Цікаво, як поставиться до цього Некрич? Певно, без особливих радощів. Ну й плювати. До того часу Некрича треба знищити, принаймні підірвати його позиції, ізолювати.
Так, зараз би склянку горілки…
Але тепер навіть не в усіх ресторанах подають горілку. Не так давно у кафе на розі бульвару Шевченка й Хрещатика можна було потягнути півсклянки коньяку під маленьку чашечку кави, тепер усюди спиртне зліквідоване, й він сам на різних зборах та засіданнях не раз виголошував полум’яні промови про шкідливість алкоголю. Що не заважало того ж вечора вдома чи в когось з найближчих друзів нахлебтатися горілки.
Уже на інститутських сходах Салій згадав, як минулого місяця обговорювали на бюро кандидата наук Гурова, котрий потрапив до витверезника. З Гуровим йому доводилося чаркувати, зрештою, хто не пив з Гуровим?
Салій згадав погляд Гурова, коли він поставив питання про виключення його з партії, мабуть, згадував, як нещодавно врізали разом дві чи три пляшки. Певно, Гуров по-думки слав Салію не дуже гарні й благозвучні слова…
“А ти не вклепуйся… — подумав тоді Володимир Борисович про Гурова. — А вклепався — одержуй по заслугах!”