Мешкав Копот за бульваром Дружби Народів поблизу Ботанічного саду. Мав однокімнатну окрему квартиру з вікнами на дніпровий простір. Улітку вранці ходив до саду загоряти, там же снідав, тільки після цього їхав у місто влаштовувати справи.
Єдине, що заважало Копотові нормально існувати — відсутність достатніх коштів. Набачився, як кидаються грішми знайомі завмаги чи звичайні спекулянти, це розпалювало апетит, який задовольнити міг не завжди. Та й дівчатка здебільшого віддавали перевагу не йому — здоровому і, як вважав Копот, вродливому, а підстаркуватим, миршавим чи, навпаки, опасистим, але грошовитим “діловим”. І тоді Копот розробив план: він не збирався йти шляхом “ділових”, для цього треба було мати зв’язки, сприт і нюх на справи — таких якостей у Копота не було, проте його план також обіцяв швидке й безсумнівне збагачення. Ось тому й сидів Михайло на лавочці у парку навпроти Будинку офіцерів, жував апельсинову швачку й нетерпляче поглядав на вулицю, звідки мав з’явитися майор Плева.
З Плевою Копота зв’язувала давня, не можна сказати, дружба — фактично Копот ні з ким не приятелював, — а якась симпатія чи, точніше, деяка спільність поглядів. Колись старший лейтенант внутрішніх військ Копот служив разом з Плевою в одній в’язниці. Носив Михайло на погонах на зірочку більше, ніж Плева, і був у в’язниці на особливому становищі: одні боялися його, інші цуралися, Михайло удавав, що не помічає цього, хоч у глибині душі пишався своєю похмурою славою. Одного разу, Копот уже не пам’ятав за яких обставин, їм з Плевою довелося разом обідати в приємній компанії. Випили й розбалакалися — виявилась спільність поглядів, потім Копот кілька разів запрошував Плеву на чаркування, а коли Ігор вирішив одружитися, став його дружком. Сидів за весільним столом, горлав “гірко”, поглядав на Плевину пишнотілу Марусю й думав, що вона більше підійшла б йому, ніж низенькому й миршавому Ігореві.
Скоро їхні шляхи розійшлись. Копота звільнили з внутрішніх військ, як він вважав, несправедливо: одному “гаврику” передав від дружини пакунок з додатковим харчуванням, іншому — сигарети, не за красиві очі, звичайно, але ж і “гаврики” сиділи не прості. Копот точно знав: їм інкримінували розкрадання в особливо великих масштабах, отже, нахапалися, і якихось три жалюгідних сотні за послугу були цілком справедливого платою. Проте начальство додержувалося протилежної точки зору, й з погонами довелося розпрощатися. А миршавий Ігор Плева дослужився до майора й тепер займав посаду начальника виправно-трудової колонії. Про нього й згадав Копот, обмірковуючи план швидкого збагачення.
Плева з’явився зненацька — Михайло чекав, що Ігор буде у формі, мабуть, пишається своїми майорськими погонами й не від того, щоб продемонструвати колишньому колезі, яких службових висот досяг. Однак Плева одягнув сірий цивільний костюм, ношений і погано пошитий — Київського швейного об’єднання, безпомилково визначив Копот. Він поплескав по лавці рукою, запрошуючи Плеву сісти, поклав ногу на ногу, демонструючи американські джинси, й мовив:
— Давно не бачилися, Ігорю, і я радий…
Плева зміряв його очікувально-настороженим поглядом і примостився на лавці скраю, наче наголошуючи на своїй зайнятості. Й запитав також сухо й по-діловому:
— Чого звав?
— Хотів побачити старого приятеля, — зобразив широку посмішку Копот. — Хіба не можна?
— Важливі справи у мене, — заклопотано пояснив Ігор і зиркнув на годинник.
— Заради старої дружби доведеться відкласти.
Плева знизав плечима, натякаючи на непереконливість цього аргументу, але промовчав і набурмосився. Копот ще раз зміряв Плеву чіпким поглядом і не утримався від зневажливої посмішки. Чомусь Ігор нагадав йому пошарпаного горобця, вічно заклопотаного і ображеного на життя та його невлаштованість. Костюм теж якогось горобиного кольору, і весь Плева якийсь настовбурчений і навіть пом’ятий, здається, зараз зацвірінькає сердито та невдоволено.
Видно, Ігор помітив зневажливий Михайлів погляд: знервовано сіпнувся і сказав:
— Нема часу розсиджуватися…
— Не поспішай, — поклав йому на плече важку руку Копот, — маю важливу справу.
— То викладай.
— Ти де зупинився? — наче й не до ладу запитав Копот.
— Тут, — кивнув Плева на готель “Київ”.
— Овва! — несподівано вирвалося в Михайла. Справді, не чекав, що цей пошарпаний “горобець” мешкає в одному з найкращих столичних готелів. — Маєш окремий номер?
— На сьомому поверсі.
Копот погойдав ногою, обтягнутою джинсовою тканиною, сказав безапеляційно: