Потім Некрич зустрічався з Софією двічі—тричі на тиждень: ходили в кіно, на концерти, у театр Франка, вечеряли в ресторані “Київ”, де сиділи аж до закриття, потягуючи неймовірно смачне шампанське. Того ж вечора Софія розповіла Іванові Михайловичу про свої житейські прикрощі. Двічі була одружена й двічі невдало. Перший чоловік, директор гастроному, помер від інфаркту, а другого, начальника главку Рачкова, засудили. У неї дорослі син і дочка. Сина, щоправда, забрали з собою в Ізраїль дід з бабою, а дочка зараз у Карпатах, готується з подругами до вступу в інститут.
Іван Михайлович покопирсався в пам’яті й згадав, звідки йому знайоме прізвище Рачков. Справа Рачкова набула досить широкого розголосу в Києві. Начальник главку брав хабарі й підписував якісь незаконні папери.
Видно, Софія прочитала щось в очах у Івана Михайловича — збентеження чи навіть переляк, бо сумно посміхнулася й пояснила:
“Згадую про той час з жахом… Я пішла від Рачкова за два роки до процесу, спочатку він не давав мені розлучення, та потім усе влаштувалося…”
Некрич перегнувся через стіл і поцілував теплу Софіїну долоню. Цим він начебто пропонував забути старе, жінка зрозуміла його порух і вдячно усміхнулася.
Того вечора вони довго блукали темними алеями Першотравневого парку, й раптом Некрич зрозумів, що ця жінка дорога йому — він так і сказав Софії, а вона сприйняла Некричеве визнання зовсім серйозно, однак відхилила його пропозицію побратися. Іван Михайлович наполягав, а Софія пручалася. І все ж Некричеві вдалося умовити Софію — через тиждень вони поїхали до загсу, й тепер навпроти Івана Михайловича у гойдалці сиділа його дружина — час від часу відривалася від журналу, підводила очі й посміхалася йсму. І Некрич відчував себе затишно й щасливо під цим дивовижним поглядом.
Потім Софія відклала журнал, зіскочила з гойдалки, попестила Івана Михайловича по щоці й побігла купатися — Десна плюскотіла під самісінькою садибою.
Некрич одразу відчув самотність, сіпнувся в шезлонгу, намагаючись хоч краєм ока простежити за Софією, але вона вже зникла за кущами, й Іван Михайлович невдоволено заплющив очі. Чомусь раптом подумав про смерть. Ця думка злякала його, й не тому, що відчував жах перед смертю, зрештою, це почуття притаманне кожному, а тому, яким миттєвим і швидким буває у людини перехід від найвищого блаженства до відчаю, від радощів до смутку і справжнього горя. Щойно вглядався в дивовижні жіночі очі й щастя заповнювало його, а тепер чомусь думає про небуття. Точніше, про ту невловиму мить, яка відділяє життя від смерті: чи встигає людина усвідомити її і чим сповнена вона — жахом чи умиротворенням? Мабуть, ніхто й ніколи не одержить відповіді на це, та й чи потрібна відповідь?
Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі…
І все ж — він зрадив Ніну…
Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію…