— Погони… — поморщився Копот. — Що з них маєш?
— Кожному своє… — ухильно пробуркотів Плева. Для чого пояснювати Копотові — сам знає, що в нього під рукою є всякі, від звичайних злодіїв до хабарників та валютників. Різна публіка, сидить навіть колишній заступник міністра, не кажучи вже про завідуючих магазинами, базами… Люди все грошовиті, хоч майно в них і конфіскували, та дещо й лишилося, а любляча жінка чи діти намагаються поліпшити існування чоловіка чи батька за гратами. Аби перевиховували його в колонії не так енергійно, як вимагає рідна держава, і щоб їв він не тільки грубий тюремний харч, а міг іноді й згадати минуле, поласувати копченою ковбасою, червоною рибою чи просто чорним хлібом, але із свіжим маслом.
Чому ж не піти людям назустріч? Усі ми повинні вірити в просту радянську людину, в її моральні якості, які загартовуються в праці. Треба вертати людей, що оступилися, нашому найпередовішому суспільству, слід дбати, аби в них не похитнулася віра в добро. А доброту в колонії уособлює її начальник. За добро ж треба платити добром — хіба шкода покласти в кишеню людині, котра зрозуміла тебе, якусь сотню?
А цей Копот каже про погони… Не знаєш — помовч…
— То як буде з формою? — перепитав Михайло. — Модникові свою стару можеш дати, якраз на нього… Прищ, правда, огрядний…
— За форму ще по куску з кожного…
— Візьмеш з них.
— Візьму, — погодився Плева і, не чаркуючись, спорожнив свій келих.
Постукали в двері: офіціант приніс жульєни. Плева новів носом, вдихаючи смачний грибний аромат, а Копот пригубив чарку й замислився. Дві тисячі мав, але до завтрашнього ранку треба дістати ще три. Де взяти? У фар-півників навряд чи розживешся — дрібна потолоч, отже, треба знайти хід до “ділових”. Але ж вони у ресторанах сотнями кидаються, а попросиш — обрегочуть…
“Три куски? Та я таких грошей ніколи не мав і навіть не бачив…”
Хіба що Алік Турчинський… Аліку можна пообіцяти гарну дівчину, й викладе. А через місяць він поверне, так, не пізніше, ніж через місяць — далі тягнути не можна. Час — гроші, так, здається, кажуть американці. Ото хоча б одним оком глянути на американців, побачити те прокляте суспільство… Копот чув від людей: загниває, проте гарно пахне, і слід вжити всіх заходів, аби перекинутися туди. Однак перекинутися не з порожніми руками. Жебракам там справді непереливки, негоже кидатися стрімголов у вир, на все треба зважити. Так, слід мати голову на плечах, а не качан капусти, вирішив Копот, а те, що в нього розумна голова, не сумнівався ні на мить. І сам би власноручно відкрутив голову тому, хто спробував би піддати сумніву цю незаперечну істину.
5
Разом з Іваном Софія після обіду перенесла гойдалку на берег Десни й тепер лежала біля самісінької води, насолоджуючись тишею і сонцем.
Лише одна проблема хвилювала тепер Софію: Клавдія. Найкраще було б назавжди розпрощатися з нею, та зробити це нелегко. Клавдія жила у Некричів мало не два десятки років, Лариса встигла попередити Софію, що її любила Ніна, тобто Клавдія вважалася членом сім’ї, і переконувати Некрича в протилежному необачливо. Найліпше приручити Клавдію, зробити її спільницею. Однак це вимагатиме часу, та й приручення літніх жінок — справа клопітка й обтяжлива. До того ж, не знаеш, чи досягнеш успіху. Жінки проникливіші за чоловіків, мають іноді воістину диявольську інтуїцію, й не виключено, що Клавдія розгадає Софіїну гру.
Зрештою, вирішила Софія, розгадає, то й розгадає, все одно нема іншого виходу — відкрита конфронтація тільки ускладнить її власне становище.
Слід також врахувати: Клавдія тягне на собі дачу. А тут на кожному кроці чи бур’янина, яку треба висмикнути, чи квітка, а квіти слід обрізувати, поливати, землю удобрювати. Вона ж до цього не призвичаєна. Ще зрізати троянду чи гладіолус під силу, а копати землю чи, ще гірше, полоти — жах, можна зіпсувати нігті, й взагалі шкіра на пальцях від землі втрачає ніжність, шерехатішає, а чоловік щодня має відчувати, які м’які й випещені в неї руки.
Софія потягнулася й почала роздивлятися свої пальці. Нігті у бездоганному стані, вчора годину просиділа в манікюрниці, й та вкрила їх справжнім паризьким лаком, темним, мало не чорним. З ледь помітними золотинками.
А от шкіра на пальцях і тильному боці долоні почала останнім часом тривожити Софію. Коли стиснеш кулаки, ще нічого, м’яка й гладка, а коли розчепіриш пальці — йде зморшками. Треба спробувати женьшеневий крем втирати двічі на день — первинну еластичність шкіри не поновиш, та хоч трохи відтягнеш її старіння, яке, кажуть, починається після сорока років.