А їй скоро, зовсім скоро сорок…
Софія зіскочила з гойдалки, кілька разів енергійно присіла й кинулася в воду. Попливла, високо тримаючи голову, щоб не зіпсувати зачіску.
Холоднувата вода збадьорила Софію, вона почала розтиратися шорстким рушником і раптом почула голоси біля дому. Розмовляли жінки, Клавдія щось доводила, а голос співбесідниці видався Софії дуже знайомим і схожим на доччин. Проте Арочка подалася з молодіжною компанією в Карпати, начебто готується до вступних іспитів — минулого року бідну дитину завалили в університеті, на глибоке Софіїне переконання, зовсім несправедливо, й нині Арочка вирішила подавати до інституту культури: зрештою, їй було все одно, куди, аби тільки вважатися студенткою.
Студентка — це імпозантно, не те що перукарка, продавщиця чи, не дай бог, якась звичайна ткаля чи верстатниця. Аріаднині руки зовсім не призвичаєні до грубої роботи — має такі ж випещені пальці, як і в матері, тільки матуся в її віці не могла й мріяти про імпортні лаки, тіні й креми, які Арочка вживає щоденно. Та що вдієш, прогрес — він усюди прогрес, людство ніколи не стоїть на місці, і разом з технічними новаціями вдосконалюються й методи поліпшення жіночої вроди.
Софія підвелася навшпиньки, та з-за кущів смородини не побачила, з ким розмовляє Клавдія. Гукнула:
— У нас гості, Клавочко?
Одне це слово “Клавочко” й тон, яким воно було мовлене, мали розтопити Клавдіїне серце, та у відповідь почула коротке:
— До вас.
І все: грубо й суворо, Софія поморщилася, та опанувала себе й, напнувши халат, застрибала сходинками до будинку. Вона стрибала спритно, сама дивуючись пружності рухів і відчуваючи легкість тіла, щойно обмитого водою. І мало не одразу побачила Аріадну.
Дочка, витягнувши й так довгу шию, з цікавістю роззиралася довкруж. Побачивши матір, округлила очі й простягнула до неї руки. Софія злетіла останніми сходинками, обійняла Арочку, притиснула міцно, цмокнула в щоку, проте одразу відсторонилася й скосувала на Клавдію, намагаючись вловити, як поставилася служниця до дочки і яке враження справила на неї така тепла й сердечна зустріч.
Але Клавдія дивилася відчужено, й раптом Софія, навіть не чекаючи такого від себе, точно вивіреним рухом також обійняла служницю й пригорнулася до неї, немов шукаючи підтримки й помилування. її вчинок якщо й не розчулив Клавдію, то хоч трохи розтопив кригу відчуження — Софія зрозуміла це одразу, помітивши блиск Клавдіїних очей. Зацвірінькала:
— Оце, Клавочко, моя кохана доня Арочка, вона, бачиш, ще зовсім дитина, і я дуже сподіваюсь на твоє тепле ставлення до неї…
Нарешті Клавдія вивільнилася із Софіїних обіймів і запитала просто:
— Вона житиме тут?
“А що, не можна?” — ледь не вирвалося в Софії, проте дочка, слава богу, випередила її і енергійно захитала головою.
— Ні, — відповіла, — я готуюсь до вступу в інститут і маю бути весь час у Києві.
— Але ж день — два… — спробувала переконати її Софія.
— Ну, мамусю, ти ж не хочеш, щоб повторилася минулорічна історія…
“Не повториться, — могла відповісти тепер Софія упевнено. — Не може повторитися. У минулому році я не мала такого чоловіка, та й взагалі чомусь пустила справу на самоплив. Але ж тепер не вступити до якогось непрестижного інституту культури — ганьба… Одне Некричеве слово переважить усі сумніви членів різних там екзаменаційних комісій…”
Однак нічого не сказала в присутності Клавдії. Вони ще матимуть змогу набалакатися відверто, поплескати язиками досхочу без сторонніх, вилити одна одній душу.
— Чому ти не лишилася в Карпатах? — запитала.
— До мене дійшли чутки…
“Зараз вона бовкне щось про моє одруження…” — тривожно подумала Софія.
— Усе це сталося так несподівано, — поскаржилася, спостерігаючи за виразом Клавдіїного обличчя. — Дивно, та я переконалася, що і в моєму віці існує кохання з першого погляду.
Іронічний блиск майнув у Ароччиних очах, проте сказала з надривом у голосі:
— Я рада за тебе, мамуню, нарешті зустрівся й тобі справжній чоловік!
— Коханий, — мовила Софія тоном, що виключав найменші сумніви. — Як ти дісталася сюди?
— Підвіз один знайомий.
— Сподіваюсь, ти не затримала його?
— Звідси до Києва автобуси через кожні півгодини…
— Пообідаєш з нами? Якщо Клавдія, звичайно, не заперечує?
— Вистачить на всіх, — не зовсім ввічливо відповіла та.
— Ми допоможемо тобі, Клавочко.
— Не потребую! — Це прозвучало надто різко, й Клавдія, мабуть, зрозуміла це й додала: — Либонь, вам треба побалакати — сокоріть і секретничайте, я сама управлюся,