— Кон’юнктура! А чого ти хотів від Рапака? Якщо це навіть і “боротьба”, то насамперед за збереження свого становища.
— Так, йому чомусь не хочеться у двірники, — погодився Арсен.
Софія нарешті відірвалася від газети.
— І ти мовчатимеш? — запитала у Некрича.
— Починати з ним дискусію — нижче моєї гідності.
— І лишатимеш за Салієм останнє слово? Це все одно, що визнати свою поразку.
— Усі знають, чого варта моя книга…
— Вузьке коло науковців. А газети читають, чекай, який її тираж?
— Не треба…
— Ти маєш звернутися до вченої ради чи навіть Президії Академії.
— У Президії нема інших справ, ніж обговорювати кожну статтю…
— Але ж на тебе зведено злісний наклеп!
— З твоєї точки зору. А Салій скаже: це його особиста думка, хіба він не має права на неї?
— Невже ваш Салій такий безгрішний? — здивувалася Софія. — І ви не можете впоратися з ним?
— Вов грішний, — сказав Арсен, — він запеклий грішник, і горіти йому в пеклі.
— Хай погорить раніше тут.
— Має підтримку.
— І ви — талановиті й чесні — невже не можете подолати його? А підтримують його, я чула, посередності й нездари…
— Якось ми кожен сам по собі, — засоромився Арсен. — І кожен вважає недостойним зв’язуватися, витрачати час. А ті виступають єдиним фронтом.
— Дивлюсь я на вас, — скрушно похитала головою Софія, — справжнісінькі хлопчаки. Гадаю… — Що гадала Софія, Некрич з Арсеном так і не дізналися: вона перегнулася через бильця тераси й мовила тепло: — А ось нарешті і Арочка.
Арсен підвівся і застиг, уражений: справді, видовисько було досить вражаючим. Від річки до тераси прямувала сама краса. Дівчина ступала легко, наче ширяла в повітрі — висока й невагома, в короткій синій спідничці та жовтуватій відкритій кофтині. Засмаглі, хоч був лише травень, руки й ноги, видовжене обличчя й сяючі очі — Аріадна нагадувала казкову принцесу, русалку, що залишила підводне царство й зглянулася на людей.
— Хто це? — вирвалося в Арсена.
— Арочка, — сказав Некрич.
— Моя дочка, — пояснила Софія. Хитро зиркнула на Черниша й запитала: — Подобається?
— Не те слово… Чудо!
Софія подумала: а чому б і ні? Чому б не віддати Арочку цьому ще порівняно молодому і, як вважає Іван, дуже талановитому хлопцеві? Точно, ера завмагів та номенклатурників минає. Звичайно, Аріадні більше підійшов би відомий письменник чи художник, проте відомі давно заарканені й разом із становищем мають не менш вагомі черева, а чим гірший талановитий учений? Здається, цей Арсен Черниш уже захистив докторську дисертацію, казали, вона ще не затверджена й лежить у якомусь ВАКу, але ж мине якийсь місяць чи два, присудять доктора, потім може наздогнати Некрича, і Арочка стане дружиною членкора. У той час, коли вона вже буде академшею, тьху, чи академічкою, зрештою, хай дочка наздожене матір, хіба шкода чогось для дітей?
Арсен кинувся до сходів і завмер, як гончак, що винюхав здобич. Аріадна зупинилася перед терасою.
— Це Арсен, — подала голос мати, — співробітник Івана Михайловича.
Арочка підвела на Черниша дивовижно виразні очі, ступила до нього й сором’язливо подала руку.
— Аріадна.
Арсен нахилив голову вбік, якось прохально зазирнув дівчині у вічі й мовив:
— Ваша матір дуже вродлива, але ж ви!..
Арочка порожевішала.
— Жартуєте?
— Можу заприсягтися: кращої нема у всьому Києві.
— Киньте… — Дівчина обминула Арсена й підвелася на терасу. — Я чомусь зголодніла.
Софія розгублено роззирнулася — все ж вона ще не почувалася тут господаркою, та Некрич виручив її:
— Обідати! — вигукнув. — Забути прикрощі і обідати, бо всі неприємності не варті смачного обіду, особливо коли за столом сидітимуть такі вродливі жінки! Можеш позаздрити мені, — обернувся до Арсена, — маю не тільки чарівну дружину, а й дивовижну дочку. Клавдіє, де ти, Клавдіє?
— Тут, — Клавдія виштовхнула з дверей столик на коліщатках, заставлений закусками. — Накривайте на стіл, зараз принесу борщ.
Софія з Арочкою заметушилися навколо столу, а Арсен дивився на дівчину, і йому справді здавалося: ніколи не бачив гарнішої.
Софія, обравши зручний момент, прошепотіла дочці у вухо:
— Доктор наук у тридцять років… — Арочка стенула плечима: мовляв, ну і що, та мати додала: — Кажуть, дуже талановитий.
Тепер Аріадна подивилася на Арсена уважніше. Начебто нівроку: вродливий, обличчя чисте, очі темні, блискучі, статуристий і спортивний, один недолік — такого ж зросту, як і вона, але ж це можна пережити. До того ж, уже доктор наук. Докторів та професорів вона уявляла обов’язково підстаркуватими, сивими, в крайньому разі, якщо й не літніми, то череванями. Один з таких колись намагався залицятися до матері: бородань, червонопикий і черево справді наче прокладало йому шлях у науку.