А цей Арсен Черниш вартий уваги…
Аріадна зустрілася очима з Арсеном і пустила йому легкого, наймізернішого бісика. Побачила, як зашарівся Черпиш, і відвела погляд. Подумала: тепер цей новоспечений доктор наук нікуди не дінеться, і варто занести його до числа претендентів на її руку та серце. Йому не звикати: вже двічі був претендентом на кандидатську та докторську. Проте все це пусте у порівнянні з тим, що чекає на нього нині: претендентів затверджуватиме вона сама, а це не якісь там вчені ради — здається, так називається зібрання дідків, які вирішують долю науки…
Від усвідомлення влади над численними претендентами Аріадні зробилося гарно, на мить зупинилася і підвела вгору руки, немов злетіла над усіма — засміялася щасливо й безжурно.
Арсен озирнувся на неї, хотів щось сказати, та Софія потягнула його в кут тераси.
— Любий, — мовила притишено, — ви щось казали про Салія та його підспівувачів… Хто вони? Оці Салієві друзі, які прилипли до нього?
— Сателіти? — уточнив Арсен.
— Вам видніше.
— Навіщо вам?
— Так, хочу знати…
— Павлюк і Рапак… Два паразити від науки.
— А паразіти нікогда!.. — раптом заспівала Софія. Різко обірвала спів і долала твердо: — Це я вам кажу точно!
6
Плева поклав на стіл пачку грошей, переможно зиркнув на дружину й мовив коротко: — Ось!..
Маруся помацала гроші й запитала:
— Скільки?
— П’ять…
— Овва! Звідки?
— Давай обідати.
Маруся заметушилася — наскільки могла, бо важила понад центнер. Принесла каструлю з борщем, насипала Плеві повну миску.
— Їж, майорчику, — мовила солодко. Так називала чоловіка, коли була в доброму гуморі. — То звідки?
Плева розповів про угоду з Копотом.
— Якраз на “Жигулі”, — закінчив.
Маруся розгублено покліпала повіками. Рішуче відсунула гроші.
— Ти що, майорчику, здурів? Віддай назад негайно! Завтра сядеш у “бобик” і відвезеш.
— Але ж “Жигулі”…
— Не випендрюйся: зірвуть погони й посадять.
— Гадаєш, я над цим не думав?
— Думав, та погано. Ти газети читай, майорчику. Не таких, як ти, посадили. Навіть міністрів. А про узбецьких хабарників чув?
— Обійдеться…
— Ні, майорчику, я спати хочу спокійно. Що таке колонія, ми з тобою краще за інших знаємо.
— Не з медом…
— А якщо зеки дізнаються, ким ти був, уявляєш?..
— Уявляю… — похмуро погодився Плева.
— То не зв’язуйся, якось і так проживемо.
— Десять тисяч!
— Гадаєш, у мене серце не болить?
— Мені сидіти, не тобі…
— Помовч! — Маруся взяла пачку грошей, відчула, яка вона важка, й зітхнула. — Звичайно, може, і обійдеться… — Раптом жах стиснув серце: все у них добре, скоро Плеві й про відставку можна думати, попереду спокійне, урівноважене, трохи одноманітне, проте забезпечене життя, а якщо візьмуть ці прокляті гроші — лишиться вона сама, Плеві навісять років п’ятнадцять, у кращому випадку — десять, сидітиме вона біля розбитого корита, треба буде кудись улаштуватися, думати про квартиру, рахувати копійки… Ні і ще раз ні, геть спокуси! Щоправда, десять тисяч, і п’ять з них уже лежать в неї на долоні — наче підморгують… Цілих п’ять тисяч! Віддати їх — наче витягнути з власної кишені, шкода…
Як же вчинити?
А може, справді обійдеться?
Ні, не треба…
Маруся кинула пачку на стіл, сердито насупилася.
— Ні, — заявила категорично, — не можна!
Хоча знала: можна й навіть треба. Аби тільки не було так лячно. Аби знати, що минеться. Той Копот не задарма платить гроші, пограбує ощадкасу або інкасаторів, а вони озброєні, їхніх зеків схоплять, а хто відпустив? Подати сюди начальника колонії майора Плеву, розжалувати його й судити…
Однак Копот ризикує не менше за них, певно, продумав усе в деталях — розумна голова, це ж треба додуматися — залучити зеків, у них в разі чого чисте алібі: відбувають покарання у виправно-трудовій колонії. Хто ж знав там, на волі, що вони розконвойовані? А ніхто…
Якщо підійти з цього боку, карта начебто безпрограшна.
І десять тисяч… Скільки ж майорчику служити, щоб одержати такі гроші? Від цієї думки зробилося тоскно — цілих десять тисяч, як би згодилися! — і віддати?