— Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка?
— Вийшла заміж, — поправила Арочка.
— Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?
— Учора.
— І як?
Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…
Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.
Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.
Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.
Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича — перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці — як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки — це гонорари й слава, на славу — начхати, головне — гроші, — особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні…
І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього.
Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю — маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,— чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі — “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала.
— Арсен… — мовила Зоя мрійливо. — Це звучить… Розкажи, який він…
— Бо! — вознесла великого пальця Арочка. — Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор!
— Професор! — захоплено вигукнула Зоя. — І він справді призначив тобі побачення?
— Завтра.
— Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”.
Аріадна відірвалася від нігтів.
— Не хочеться.
— Кинь, запрошує Лана, він сказав — гарно посидимо. Буде ще один…
Арочка потягнулася і погойдала ніжками — перейняла цю звичку від матері.
— Якийсь Лапин фрайєр… Набридло.
— Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув.
— Ну, добре, — вирішила Арочка, — справді, що увечері робити?
— Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби.
— Спортсмен… — поморщилася Арочка. — У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються.
— Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо — й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести.