Арочка позіхнула.
— Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче.
Зоя безжурно зареготала.
— Нам все одно — Лапа чи якийсь Моня…
— Що за Моня?
— Я ж тобі вже півгодини торочу — Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий — так назвивається.
— А є ще Моня-маленький?
— Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий.
— Як Сабоніс?
— Такими хлопчиками, любко, не розкидаються.
— Побачимо… — ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти — за два метри… Метр дев’яносто — самісінький клас, для баскетболу — миршавець, а для неї — що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий — люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися…
— Отже, — Зоя підвелася, — о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся.
Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені — Моня великий, побачить її — стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна — меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй — і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері?
Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах.
Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе.
Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї — хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, — втім, не має значення — хто, головне, груди в тої Суламіфі — як чаші…
Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди — як дзвони, торкнись — захилитаються і задзвонять, як у церкві — молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією.
Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину.
Їй би тільки в Париж, пройтися по Версалю чи Лувру, стати поруч тої Джоконди, ото було б видовисько!
Від думки про Париж та французів, які вільно розгулюють Єлісейськими полями, зробилося тоскно. Коли вдасться побувати там — у Римі чи Парижі? Вона не була навіть у Ленінграді — втім, нехай Арсен повезе її туди, не зараз, не треба одразу вішатися на шию, хай гадає, що вона недоторкана, а от згодом весільна подорож до Ленінграда може стати приємною.
Цікаво, подумала, а який з себе Моня-великий? І чи вдасться сьогоднішній вечір у “Київській Русі”?
Лапа прийшов до ресторану за п’ять хвилин до призначеного часу. Вирядився у білі штани й сірий вельветовий піджак, пов’язав краватку — не тому, що хотів мати вигляд джентльмена, просто недавно вдалося придбати з рук краватку, лейбочка якої свідчила, що виготовлена вона у Лондоні. Якщо відверто, Лапі краватка не дуже подобалася, в галантерейному магазині на Печерську бачив яскравіші, та сам факт її лондонського походження вразив його, і Лапа, незважаючи на спеку, рішуче стягнув смугастою краваткою комір сорочки.
Лапа ще здалеку побачив Михайла. Копот стояв на розі вулиці, ліниво та самовдоволеио позирав на перехожих, і Лапа не без заздрості визначив: Моня-великий і без краватки імпозантніший за нього. Піджак одягнув модняцький, з сірого велюру, та справа не в піджаку — фактура. Не те що він — вузькогрудий і на голову нижчий…
Копот міцно стиснув Лапину долоню, так, що той мало не зойкнув од болю.
— Привіт, Вітюшо, — прогудів дружелюбно, і Лапа вдячно подивився на нього: хоч цей не називає огидним прізвиськом “Лапа”. Ця кличка прилипла до Віктора після того, як перепив і вночі зганьбив себе з відомою серед ресторанних шльондр рудою Лілького.