Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, — не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” — це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом — яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися.
Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава?
Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне — не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати…
Крокуючи інститутським коридором, Вов на мить уявив собі той свій виступ, випростався, і очі його заблищали. Але наморщив чоло, одразу заховав очі у вузьких щілинах і привітно кивнув якомусь аспірантові, що трапився на шляху. Той посміхнувся радісно й запобігливо, зігнувся, кланяючись, і Вов запам’ятав його. Слід сприяти захистові й залишити в інституті молодшим науковим, здається, зірок з неба не хапає, середній і навіть сірий — плювати, головне, своя людина. Сьогодні ж покликати його, розпитати, сказати кілька заохочувальних слів, приголубити — й буде цей аспірант твоїм прибічником до скону.
Попереду біля вікна стовбичили двоє, один спиною, проте Володимир Борисович одразу впізнав його, впізнав здалеку, бо треба добре знати не лише прихильників, а й недругів, не кажучи вже про відвертих ворогів. Таких — Вов був цілком переконаний в цьому — слід знати вдесятеро краще, ніж сателітів та підспівувачів на зразок Павлюка чи Рапака. А те, що Черниш не належить до його прихильників, Салій знав точно. Й не тільки з інформації вірних людей — Черниш не криється із своєю позицією, на всіх зборах та засіданнях одверто підтримує Некрича. Тобто виступає проти нього, Салія. Зрештою, проти лінії партбюро, раптом подумав Володимир Борисович, і подумав не без задоволення, бо встиг правдами й неправдами прихилити до себе більшість членів бюро, не абсолютну, та все ж більшість, на яку завжди можна спертися. А рішення партбюро — то ж громадська думка, і хто посміє заперечити цю загальновідому істину? Хіба що цей екстреміст Арсен Черниш, Некрич та іже з ними…