— Щиро дякую, — усміхнувся Черниш. — Але вину за те, що ми по різні боки барикади, на себе взяти не можу.
— Ось уже й ти мене звинувачуєш…
Арсен погойдав носком кросовки, обійняв коліно, сплів на ньому пальці, стиснув так, що суглоби випнулися й побіліли. Підвів на Салія очі, примусив себе мовити спокійно, хоч роздратуванпя й кипіло в ньому:
— Ви самі викликали мене на одверту розмову, Володимире Борисовичу. То давайте не гратися у піжмурки й краще без цього амікашонства: негоже і мені, і вам блазнювати.
Очі в Салія потвердішали.
— Згоден, — сказав. — Проте, с-старик, я гадав — як краще. Можемо виробити, як кажуть дипломати, спільну платформу для обох зацікавлених сторін.
— Пропонуєте компроміс?
— Без компромісів не обходяться навіть у високій політиці.
— Через компроміси йдуть до спільної мети.
— Хіба в нас не спільна?
— Хочете сказати: всі прагнемо висот науки.
— Приблизно так.
— І ви твердите це з чистою совістю?
— От що, Арсене Семеновичу, — спалахнув Салій, — не радив би вам починати із звинувачень!
— Але самі закликали до відвертості.
— Гаразд, — одразу погодився Салій, — розмова у нас віч-на-віч, тому справді давайте без словесної еквілібристики. Пропоную співробітництво… — Побачив мимовільний заперечливий жест Черниша й зупинив його: — Не поспішайте з відповіддю, відмовитися завжди встигнете, проте мої пропозиції можуть видатися вам принадними.
“А й справді, — вирішив Черниш, — коли ще вдасться почути таке?”
Він погладив долонями стегна, туго обтягнуті джинсами, і удав зацікавлення.
— Дійсно, — мовив, — чому б нам не порозумітися?
— Отож, — зрадів Салій, — саме зараз інститутська кон’юнктура вимагав спільних зусиль, треба розворушити наше болото, про це думаємо не тільки ми, а й там… — помахав рукою над головою, — і ми матимемо повну підтримку.
— І хто ж підтримає нас? — обережно запитав Черниш.
Але Салій не спіймався на гачок.
— Керівні органи, — одповів невизначено.
— Добре, без такої підтримки усі наші зусилля нічого не дадуть й нагадуватимуть лише мишаче вовтуження. І що ж конкретно ви пропонуєте?
— Невже не зрозуміло? — Салієві очі зовсім заховалися у вузькі щілинки. — Головним гальмом в інститутській перебудові, як не дивно, став наш директор… — Він утупився в Черниша пронизливо: основне сказане, й від того, як прореагує Арсен на його слова, залежала подальша розмова.
Чернишеві знадобилася вся його витримка, щоб не вибухнути. І все ж не утримався від іронічної посмішки.
— Головне зло в Некричеві? Не перебільшуєте?
— Ні на йоту. Повторюю, це не лише моя думка. Якщо хочете, Некрич доживає в своєму кабінеті останні тижні, коли не дні, і ті, хто зрозуміє це й вчасно зуміє перебудуватися, не прогадають.
Арсен погойдав носком кросовки, втупившись у неї, наче споглядання ношеного взуття було для нього в цю мить найважливішим. Розмірковував: певно, Салій винюхав щось, сам навряд чи замахнувся б на Некрича, але хто?.. Хто з сильних світу цього копає під Івана? Якщо б це вдалося вивідати, сторицею б окупилася його розмова з Салієм. Розмова неприємна, яку годилося б не починати зовсім або обірвати після перших же Салієвих прозорих натяків. Проте він зайшов уже досить далеко, зрештою, з вовками жити — по-вовчому вити — цей поширений вислів пригадався начебто вчасно, проте не приніс полегшення. І все ж Арсен запитав, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів:
— Ви пропонуєте мені взяти участь у цій акції?
— Дуже скоро ви зрозумієте, що нема іншого виходу.
— Щоб утриматися на поверхні?
— Краще сформулювати важко. Я ж кажу: Некрич став гальмом і повинен піти.
— Хто ж прийде на його місце? Ви?
Салій знизав плечима, однак мовив, зблиснувши очима:
— С-старик, нас ніхто не чує, і я все спростовуватиму, якщо ти винесеш це на люди. І такий варіант не виключений.
— Тобто ти, с-старик, — перекривив Черниш, — торуєш собі шлях до директорського крісла?
— Не заривайся, Арсене, — примирливо сказав Салій, — думай краще про себе, ти ще молодий, і невідомо, як усе обернеться.